Лист до короля

— Гаразд, — мовив брат Лаврентіус, — брате Юліусе, покажіть Тіурі, де він зможе переночувати. А ми ж іще маємо до настоятеля зайти.

— Ходімо, — звернувся брамник до Тіурі, — вечеря буде за півгодини, ти якраз вчасно.

— Побачимося скоро знову, — мовив брат Мартин, дружньо кивнув і пішов з братом Лаврентіусом.

А Тіурі подався за брамником. Вони пройшли вздовж колон крізь галерею, піднялися сходами й потрапили в довгий коридор з безліччю дверей. У кінці коридору брамник зупинився й відчинив двері.

— Можеш заночувати тут, — запропонував він та й пішов собі.

Хлопець опинився в маленькій біленій келії з вузеньким ліжком та ослінчиком. Крізь високе вікно, втоплене в грубій стіні, лилися останні сонячні промені. Тіурі сів на ліжко, подивився на розп’яття, що висіло на стіні. Аж тут почулися квапливі кроки й увійшов брамник з перекинутою через руку вилинялою брунатною рясою.

— Ось. Це краще, ніж твоє лахміття.

Тіурі перевдягнувся і трохи згодом вийшов у сад. Брамник з гордістю показував йому рідкісні квіти, а потім, зауваживши, що ще має справи, лишив юнака самого.

Тіурі блукав безлюдною галереєю. У кутку були прочинені двері, а за ними — інший двір, у кінці якого виднілася церква. Він піднявся східцями і тихо ввійшов усередину. Декілька монахів стояли навколішках і молилися; на вівтарі горіла свічка. Вечірні промені вигравали на вітражах і надавали таємничого блиску. Тіурі також став навколішки й молитовно склав руки.

Коли Тіурі повернувся в перший двір, його зустрів брат Мартин у супроводі високого суворого монаха, який виявився настоятелем, отцем Ієронімусом. Брат Мартин представив їх одне одному, й ігумен ласкаво привітався з юнаком. Тут загув дзвін, скликаючи всіх до вечері.

У трапезній Тіурі сидів поруч з іншими монахами за спільним столом, між братом Мартином та брамником, і насолоджувався невибагливою монастирською їжею.

По обіді настоятель Ієронімус жестом запросив Ті-урі до своєї келії. Юнак пішов за ним.

— Брат Лаврентіус і брат Мартин розповіли про тебе, все, що принаймні знали. Загостиш у нас до завтра, а зранку вирушиш далі до Блакитної річки, так?

— Так, отче Ієронімусе.

— Ця подорож небезпечна для тебе?

— Так, отче Ієронімусе.

— Брат Лаврентіус повідав, що маєш багато таємниць і що ти занадто молодий для такої небезпечної подорожі.

— Мені вже повних шістнадцять, — відповів Тіурі.

Настоятель усміхнувся.

— Звідки ти? — спитав він. — І куди прямуєш?

— Я йду з Дагонатбурга до витоків Блакитної річки. До відлюдника Менауреса.

— До відлюдника Менауреса! Давненько я його не бачив. Низький уклін йому від мене. То Менаурес і є мета твоєї подорожі?

— Н-ні, — зітхнув Тіурі, — та я не можу вам розказати, куди йду.

— Якщо твій шлях пролягає через хижу Менауреса, це вірний шлях до доброї справи. Те саме мені говорять твої очі і твій голос. Я не питаю, куди і навіщо ти йдеш. Хочу лише знати, чи міг би я тобі чимось допомогти.