Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
— Стій! Гроші або життя!
Лицар притримав коня. Тіурі схопив камінь і скочив на ноги. Лицар підняв забороло, потужно просурмив у рога й, опустивши забороло, вихопив меча. Розбійники, схоже, злякалися. Однак, трохи повагавшись, усе-таки знову вигукнули:
— Гроші або життя!
— Нічого ви не отримаєте, — відказав лицар, здійнявши меча.
У цей час неподалік почулися голоси й гучний тупіт копит.
Розбійники перезирнулися: здавалося, вони готові були кинутися навсібіч. Лицар пришпорив коня, пронісся повз них і, зупинившись неподалік, розвернувся до грабіжників.
— Гей ви, страхопуди! Зібралися нападати — то що ж тепер тікаєте?!
— Вперед, розбійники! — вигукнув отаман, кидаючись з мечем до лицаря.
Та четверо інших перелякано заверещали. На них їхало семеро вершників. Усі вони, так само як і перший, були в сірому, і коні під ними також були сиві. Троє лицарів у шоломах з мечами і четверо юнаків-зброєносців.
Тіурі залишився в печері. Його допомога не знадобилася, і він з цікавістю спостерігав за сутичкою. Троє розбійників та отаман були миттєво роззброєні і зв’язані, п’ятий кинувся навтьоки — і двоє лицарів погналися за ним, решта ж залишилися на підгір’ї.
«Саме їх я чув учора, — подумав Тіурі, — а он того зброєносця навіть бачив. Хто вони?»
Жоден з лицарів не підняв заборола, гербів на їхніх щитах не було. Лицар зі срібним рогом, вочевидь, був ватажком. Він повернувся до зв’язаних розбійників і суворо промовив:
— Ну, тепер ви заплатите за ваші злочини! Пограбування заборонене в королівстві Дагоната, так само як і в будь-якому королівстві, де панує закон!
— Помилуйте! — заскімлив один із розбійників.
— А ви ще й боягузи! На одинаків нападають, а від ватаги тікають! Висітимете на дереві ще до заходу сонця!
— Вельможний лицарю, — звернувся до нього отаман, — я розбійник, я грабую людей і не заперечую цього, але я нікого не вбивав. Чому ти хочеш мене стратити?
Тіурі стало шкода його. Хай там як, але отаман залишив йому персня.
Тим часом лицарі повернулися; один тягнув за собою розбійника-втікача, інший вів за повід, окрім власного, ще одного коня. Тіурі впізнав би його із сотень коней: вороний Лицаря з Білим Щитом.
Лицар зі Срібним Рогом спішився, пішов їм назустріч. Деякий час вони тихо перемовлялися, поглядаючи на вороного, а потім підійшли до інших, і Сірий Лицар, звертаючись до розбійників, різко запитав:
— Чий це кінь?!
— Його, — кивнув на отамана один із розбійників.
— Гаразд, — сказав лицар. — Як потрапив до тебе цей кінь? У кого ти його вкрав?
— Це мій кінь, — похмуро відказав отаман.
— Не бреши! Ти здобув його розбоєм. Я знаю цього коня, грабіжнику!
— У світі повнісінько вороних, — злостиво правив своєї отаман.
— Ти геть не знаєшся на конях, — мовив Сірий Лицар. — Немає двох однакових коней. І цього я впізнав би, хоч би де його зустрів. Я знаю навіть, як його звати. Арданвен його ім’я, або Нічний Вітер, і для нього є приниженням, що такий, як ти, посмів на нього здертися!
Тіурі вражено дослухався. Ці лицарі впізнали коня, тож вони знали й Чорного Лицаря з Білим Щитом! Юнак подумав, чи не вийти з печери та й звернутися до них? Утім, щось, він і сам не міг збагнути, що саме, втримало його. Хлопець залишився в печері, намагаючись не пропустити жодного слова.
Отаман мовчав, похиливши голову.
— У кого ти вкрав цього коня?! — розгнівано кричав Сірий Лицар.
— У юнака, який проїздив тут цієї ночі, — відповів один із розбійників.
— Це правда, — підтвердив отаман похмуро.
Лицар підійшов до нього ближче й різко спитав:
— Юнак, який цієї ночі проходив тут. Який він був? Не старше сімнадцяти? З темним волоссям і блакитно-сірими очима? У білому плащі?
— Одяг його був не дуже білим, але решта збігається, — відповів отаман. — Сіро-блакитні очі.
— І темне волосся, — додав один із розбійників. — А на пальці в нього був.
— Перстень, — підхопив Сірий Лицар, — сяючий, немов зоря!
— Так, вельможний лицарю, — підтвердив отаман. — Особливий, напрочуд гарний перстень був на його лівій руці.
Схоже, Сірих Лицарів це повідомлення дуже схвилювало.
— Де він?! — вигукнув один із них.
— Де перстень? — спитав інший.
— Я не заподіяв зла юнакові, вельможні лицарі, і перстень я йому залишив.
— Знову брехня, — роздратувався Лицар зі Срібним Рогом. — Чому ти забрав у нього коня, а таку коштовність залишив? Давай-но сюди персня!
— У мене його нема! — крикнув отаман. — Можу за-присягтися! Дуже вже йому не хотілося віддавати перстень — він страшенно дорожив ним, тож я залишив персня йому й відпустив.