Лист до короля

Тіурі пішов їсти. Піднятий міст непокоїв його, та юнак заспокоював себе: «Не бійся того, що поки не трапилося! Не можна весь час очікувати біди. Пам’ятай: у рясі тебе не впізнати. Головне — не виказуй нетерпіння».

Після сніданку він прогулявся внутрішнім двором, ловлячи уривки розмов:

— Дивні лицарі.

— Серед ночі. друзі герцога.

Неспокій Тіурі посилився, і він попрямував до брами. У коридорі під аркою сидів стражник і натягував тятиву на великий лук.

— Доброго ранку, — привітався Тіурі.

— І вам доброго ранку, брате.

З вартівні пролунав голос другого стражника:

— Твій хід. Шах королю!

— От осоружний, — відгукнувся перший, — облиш мене! — і, опустивши лука, звернувся до Тіурі: — Що, брате Тарміне, хочете вже йти? Треба трохи зачекати. Міст ще не опустили.

— А коли можна буде піти? — допитувався Тіурі.

— Та не знаю. Переважно о цій порі він уже опущений, — відповів стражник і знову взявся до своєї справи.

Тіурі нетерпляче зітхнув.

— Поспішаєте покинути нас, вельмишановний брате? — пролунав зненацька голос за спиною.

Тіурі від несподіванки здригнувся й обернувся. За спиною стояв герцог, який підійшов нечутно. Стражник хотів встати, але герцог, піднявши руку, зупинив його і сказав:

— Сиди-сиди, роби що робив.

Він подивився на Тіурі:

— Інші гості ще снідають, але я накажу відчинити для вас браму й опустити міст, — хлопець помітив, що герцог розмовляє з іноземним акцентом. — Звідки ви, брате, й куди прямуєте?

Тіурі відповів тільки на перше запитання:

— Я із Брунатного монастиря і, коли вже трапилася така нагода, дозвольте сердечно подякувати вам за гостинність, я дістав задоволення, перебуваючи тут.

— Не варто, нема про що говорити, — відповів герцог.

Тіурі відчув, що той за ним пильно спостерігає, та напевне сказати не міг, бо в коридорі було темнувато і герцог стояв спиною до світла. Тіурі радів, що його обличчя прикриває каптур ряси.

Герцог розвернувся і попрямував до внутрішнього двору.

— О, до речі, брате, — звернувся він до Тіурі через плече, — коли вже ви із Брунатного монастиря, то я хотів би спитати.

Тіурі послідував за ним, і вони зупинились якраз біля виходу з-під арки. Герцог підняв голову, подивився на темне небо й зауважив:

— Наближається велика гроза... — він поглянув на Тіурі. А той зміг нарешті гарненько розгледіти володаря замку. Він був не блідий, а просто дуже світлошкірий; мав густі брови й уважні світло-зелені очі.

— Чи не зустрічався вам часом юнак, — вів далі герцог, — років шістнадцяти, з темним волоссям та сіро-блакитними очима?

Тіурі відчув, як страх крижаною рукою стиснув його серце.

— Юнак. — повторив хлопець, — не пригадую. Я нікого не помітив.

Тіурі запитував себе: «Чи переконливо звучить його голос? Чи помітив світлоокий герцог, що він злякався? Його очі були такі проникливі».

— Ви ж бачите, як багато людей зустрічається дорогою, — додав він.

— Того юнака ви не могли не помітити, — продовжував герцог, — на ньому був зім’ятий подертий одяг, що колись був білим, а на пальці — коштовний перстень зі світлим сяючим каменем.