Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
Вони чимчикували далі, і Тіурі потроху заспокоївся, зник страх, але не пильність.
Годину потому брат Мартин спитав хлопця, чи не голодний той, бува. Чи голодний Тіурі?! Ще б пак! Проте відповів він досить стримано:
— Так, брате Мартине.
— Ми мали б про це раніше здогадатися, — зауважив брат Лаврентіус. — У нього нічого не залишилося, і їжі також.
Вони прилаштувалися край дороги, і монахи розділили з Тіурі свій хліб. Попоївши, рушили далі. Монахи перемовлялися про свої справи в найближчих селах, про трави, які росли вздовж дороги, іноді зверталися до Тіурі, проте більше ні про що не питали. Опівдні всі перепочили і ще трохи підкріпилися.
— Ми встигаємо повернутися вчасно, — радісно повідомив брат Лаврентіус, коли вони продовжили свій шлях.
— А куди ти підеш далі? — спитав хлопця брат Мартин.
— До Блакитної річки.
— Блакитна річка. Біля її витоків живе відлюдник, — згадав брат Лаврентіус, — його звати Менаурес, чи не так, брате Мартине?
— Так, Менаурес. Він мудрий і дуже старий. Раніше багато паломників простувало до його хижки в горах.
— Ви знаєте його? — поцікавився Тіурі.
Монахи кивнули.
— Отець Ієронімус знайомий з ним, — відповів брат Лаврентіус, — наш ігумен.
— А-а-а, — протягнув Тіурі.
— Можеш заночувати в нашому монастирі, — запропонував брат Мартин.
— Якщо можна, — зрадів Тіурі.
— Хоробрим мандрівникам ми завжди раді, — сказав брат Лаврентіус.
— Мене звати Тіурі, — несподівано для самого себе вимовив юнак.
Брат Мартин усміхнувся, а брат Лаврентіус привітно кивнув.
Тіурі спитав монахів, чи не зустрічали вони, бува, кого в лісі. Ні, вони нікого не бачили. Але чули вдалині звуки мисливського рога.
Тим часом день уже хилився до вечора і сонце стояло на вечірнім обрії, освітлюючи край дороги передостанніми сонячними променями. Троє мандрівників неначе йшли сутінковим коридором, наприкінці якого, в оточенні темних дерев, сяяла сонячна заграва.
— Ми майже прийшли, — сказав брат Мартин.
Ліс скінчився, і перед подорожніми відкрилася освітлена сонцем долина: оброблені лани, білі хатинки тут і там, зелені гаї. На обрії синіли гори. З південного боку долини, на галявині, де закінчувався ліс, Тіурі побачив церковцю й інші будівлі поряд: дерев’яні та кам’яні будинки, до яких вела звивиста стежина.
— Он там наш монастир, — показав брат Лаврентіус. — За ним ти побачиш північний шлях, що веде до Великої Дороги на захід біля Блакитної річки. Зелена річка протікає за монастирем, у лісі, звідсіль її не видно.
Вони спустилися до монастиря. Тіурі озирнувся востаннє, радий попрощатися з лісом: цей відрізок шляху лишився позаду.
Менш ніж за чверть години брат Лаврентіус постукав у браму монастиря. Маленький червонощокий брат брамник щиро привітав їх і впустив до невеличкого двору, оточеного галереєю аркад. Уквітчаний дворик з колодязем посередині свідчив про мир і спокій.
— Твій садок став ще пишнішим, брате Юліусе, — зауважив брат Лаврентіус.
— Як у вас гарно! — підхопив Тіурі.
Брамник аж засяяв від цих слів і повернувся до хлопця.
— Це Тіурі, — сказав брат Мартин. — Ми зустріли його дорогою. Він заночує тут і відпочине як слід. У лісі на нього напали розбійники й пограбували.
— О ні! — вигукнув брамник. — Дякувати Богові, хоч сам лишився живий та неушкоджений. І це важливо, хлопче, утішся цим.
Він обвів поглядом юнака з ніг до голови й запитав: — Ти прийшов через ліс, зі сходу?
— Так, брате.
— Думаю, були й інші юнаки, які йшли зі сходу, через ліс. Так, певно.
— Що сталося? — спитав Тіурі, враз трохи занепокоївшись.
— Зранку якийсь незнайомець, — почав брамник, -розпитував мене про юнака. приблизно твого віку. У нього був різкий голос, і він спитав. Як-то він сказав?..
— Що він сказав? — спитав Тіурі. — Який мав вигляд?
— Лицар, лицар у сірому! І з ним зброєносець. Я порався в садку, коли той постукав у ворота. Я відчинив і побачив його. Він запитав про юнака... Про юнака з блакитними, здається, очима. ну так, з такими, як у тебе. — брамник похитав головою. — Незнайомець квапив мене, хотів, щоб я швидше відповів. Та я сказав: «Чи не бажає шляхетний лицар підняти забороло й назвати своє ім’я?..» Розумієш, не люблю говорити, коли не бачу обличчя людини. Ну, і він це зробив, цебто забороло таки підняв. Але імені свого не назвав.
— Який він мав вигляд? — напружився Тіурі.
— Грубий такий, похмурий, бородатий. Я відказав йому, що ніяких юнаків не бачив. А я й справді тоді ще не бачив, розумієш. І він негайно подався геть. Я дивився вслід і бачив, як лицар зник у лісі. І чув, що там сурмлять у мисливський ріг, дуже чисто й гучно.