![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
І тут прийшла мені до голови одна думка…
«Добре, — говорю, — поможу жоні твоїй, але візьму платню велику…»
«Все, що завгодно!» — каже.
«Якщо народиться син — я стану його навчителем.»
«Згоден!» — відповідає, — згоден!»
«Присягни!»
«На святому хресті присягаю!»
«Чи не стало, — питаю, — святощів слов’янських? Присягни так, аби тобі повірив волхв Перунів!»
«Святою землею присягаю! — Брячислав болісно, — аби мене побила власна зброя!»
Тоді поклав я меча, взяв торбину з зіллями і пішов за ним.
— Віщий, — спитав Вогник, що слухав усю цю історію зі щирим захопленням, — хіба ви вміли приймати пологи?
— Траплялось, і не раз, але то були жони ізгоїв — здорові, сильні. Як твоя Неждана. Княгиня ж була крихким дівчам. Тоненька, мов стеблиночка. Біль її вимучив так, що вона вже нічого не тямила.
Брячислав на коліна біля її ложа впав, — продовжував старий згадувати, — і каже:
«Кохана, я привів чародія! Він тебе врятує!»
Жони її наближені забилися в кут з переляку. Лише плачуть та хрестяться. Покликав я двох найхоробріших у поміч, обдивився… Словом, мучилася жінка від того, що дитя неправильно йшло. Ніжками… А невміла сповитуха не змогла обернути його вчасно.
На щастя, я уже стикався з подібним у мандрах своїх. Найбільше боявся, аби жінка не отямилась та не побачила над собою «відьмака». Говорили у місті про неї, що дуже побожна жона Брячиславова. Настільки побожна, що перш, ніж чоловіка пустити до ложниці, весь календар ромейський перечитає — чи немає посту, або свята якого… А свят та постів багацько у людей хрещених. І страждала оце вона, бо не схотіла, аби покликали знахарку, про яку говорили, що то баба відаюча…
Знахарки злякалась, а морочитися з нею довелося мені, Перуничу! Наставник мій, Вогнедар Віщий, мабуть дивився з Вираю на це і сміявся від серця. Однак, прийняв я пологи. Чую, баби шепочуть:
«Одмінить чаклун дитя!» А потім як заголосять: «Ой, лихо!» Бідолашний Брячислав глянув на малого та й сам трохи не закричав.
«А лице де ж його?» — пита перелякано.
«В сорочці, — говорю, — син твій народився. Щасливим буде. Вся слава буде його.»
Та ляснув маля по спинці, воно й запищало на весь дім княжий. Віддав я малого бабам, а сам подався на Кукшин двір, де і вклався спати від великої втоми.
Отак і зостався я в Полоцьку. Всеслав, так князь назвав сина, виріс на моїх руках. Намагався я його виховувати як ось тебе, але де там… Мамки, няньки, челядинки…Сама княгиня… А я ж, Вогнику, хотів виховати князя для Руси. Такого, як Святослав Хоробрий. Полоцькі бо князі від старшого сина Володимира та Рогнеди рід вели. Вважали вони, що Ярослав-князь, дядько їхній, захопив те, що їм по праву належало. Ось і думав я повернути Всеславу Київ, а Русі — віру предків наших. Та не у пущі жили ми із Всеславом, і не на Хорсиці. Княгиня мене зненавиділа, бо на чолі у хлопчини побачила родимку червонясту, і хтось з бабів наплів їй, що це слід диявольського кігтя… Я одному хлопця вчу, а мати зі служницями — іншому. Брячислав — той не втручався, присягу пам’ятаючи, а часом і підтримував мене. А хлопчина був кмітливий, і не слухав уже нікого.
Ну, якось пробув я там не мало не багато — шістнадцять літ… Виріс Всеслав, вилюднів… Воїн… Зброєю володів — як оце ти зараз. Знав теж майже стільки. Та тільки не йшла йому наука моя на користь. Ні стриму, ні послуху, саме забіяцтво… Друзі у нього завелися такі ж, Рогдан оцей, ще діти боярські. Намагався я і тих хлопців привести до пам’яти, та марно.
Раз повів я княжича до пущі, де учив його спілкуватися зі звірами Перуновими. Була сила у хлопчини, не буду брехати — слухались його вовки. Це єдине з моєї науки, що йому подобалося, окрім меча.
От і питає мене Всеслав:
«Чи правда, Віщий, що кожен Перунич — вовкулака?»
«Не кожен, — говорю, — але й таке вміння було відоме рахманам.»
«А мене, — питає, — зможете навчити?»
«Ні, — говорю, — а якби і міг — не став би, бо воїн ти, а не рахман. Лише під час війни князь може приносити треби яко жрець, для чого і приймає нижчу посвяту. Сам Святослав Хоробрий був молодшим жерцем, і чуба носив, як Перунів воїн. Вищого же вміння не годиться давати кшатріям, сиріч воякам.»
«Князь, — говорить тут хлопчина мій, — вищий за жерця! Священики годяться лише для того, аби жон тримати в страху, як от матір мою.»
«Наші Боги, — говорю, — інші встановили закони.»
Засміявся тут Всеслав і каже:
«Боги ваші, Далеборе, давно померли. І вбили їх люди. Не ромейський Христос, і не його чорноризці, а ми — як ви кажете — кшатрії!»
«Не Богів, — кажу, — убила дурість роду твого, а силу людей слов’янських… На кожну живу людину — нині по три заложних небіжчики з мертвою душею.»