Женоненависник

Вассаф-бей посеред кімнати, вигинаючись та поводячи руками, намагається зобразити цю сцену.

— Поки наші подорожні, мов нерозлучні приятелі, ледь не обійнявшись, правлять собі теревені, Гомункулус своєю сталевою рукою потроху підіймає сідло вгору. Таким побитом віслюк залишається без сідока, і тут Рахмі хапає його за хвіст. Природно, худобина спиняється й залишається позаду. А Гомункулус з сідлом на руці й з Саманджиоглу в сідлі повагом чимчикує собі далі... Ви тільки уявіть, які міцні у спортсмена м’язи! А старому грекові ще й досі невтямки... Йому все ще здається, що він і далі їде собі на своєму любому віслюкові. І так до кінця проходу... А там Гомункулус вмощує сідло разом із Саманджиоглу на купу глини. Рахмі, зрозуміло, вже встиг завести віслюка світ за очі. Дідуган-грек бачить, що його улюблений віслюк в одну мить розтанув, зник, мов мара, й ледь не безуміє. Потім, збагнувши, що його обдурили, зчиняє ґвалт. А Гомункулус, ніби нічого не сталось, каже йому: «Припини лементувати й дякуй Богу! Віслюк уже своє віджив. А що, як його Христос до себе прибрав? Далебі, Христос забрав його на небо!»

Ця пригода розважала містечко цілий тиждень.

Вассаф-бей, закінчивши оповідати, підсумував:

— Цей Гомункулус тільки те й робить, що глузує з усіх: як з чоловіків, так і з жінок. Ось вчора розіграв перед пані нещасний випадок.

Писар вказав рукою на мене. Я відчула, що вся червонію. Значить, тепер і про мене пащекуватимуть на посиденьках, як про цих Саманджиоглу, жінок на пароплаві та інших обдурених та взятих Гомункулусом на глум; я стала однією з них.

Вассаф-бей вів далі:

— Втім, у Гомункулуса є й дуже благородні риси... Наприклад, він не виносить, коли кривдять беззахисних, не терпить зухвальства... Він вважає ницістю з’ясовувати стосунки зі слабкими й немічними. Якщо вам не набридло, розповім ще про одну пригоду... Вона сталася минулого літа... Частково я бачив її на власні очі... Гомункулус, гуляючи в околицях міста, ненароком забрів у чийсь сад... Ні паркану, ні огорожі там не було, тож годі й розібрати було, сад це чи не сад... Тут плюгавий сторож-албанець починає лаятись на всі заставки. Гомункулус пояснює, що зайшов сюди ненавмисно, й повертає назад. А сторож вирішує, що той такий ввічливий і чемний, бо злякався. У ньому прокидається геройський дух, йому кортить показати себе. А як же, залізли, можна сказати, в його вотчину, порушили його права! Як же можна проґавити такий шанс утерти маку боягузові? Гомункулус собі неквапом іде геть, а сторож — за ним, і гарчить при цьому, мов пес: «Хутчіш давай, хамло таке! Хутчіш! Я тобі зараз те, я тобі зараз се!» А Гомункулус продовжує йти своєю нормальною ходою. Сторож шаленіє від люті, починає підштовхувати спортсмена й гамселити його кулаками по спині. Той собі просто зневажливо поглядає на плюгавця й відказує: «Та не поспішай ти так... Не хвилюйся, вже виходжу». Тут садівник — кремезний, мов дуб, албанець — здаля бачить, як його немічний служка виштовхує з саду пристойно вдягненого чоловіка. Кривдити когось, товкти слабшого — це для нього свого роду спорт, духовна й тілесна потреба, яку він мусить час від часу задовольняти. Якщо миршавий служка лає й духопелить неборака, то як же залишиться осторонь цей велетенський прудивус? Здоровань-садівник гукає служці: «Посунься, ти, лихо! Хто ж так випроваджує зайду? Дивись, як треба!» — й хапає Гомункулуса за плечі. Той обертається і так само спокійно каже: «Стривай, друже. Мені не рука була зчепитися з цим, бо він хирлявий, мов комар. А ти он який здоровий та дужий. Коли вас зібрати докупи — то це вже й сила. Тож ходіть сюди, будемо рахуватися». І зчиняється посеред саду бійка... Незчувся садівник-албанець, як Гомункулус зацідив йому кулаком. Ошелешений, крутнувся він разів зо два на місці й гепнувся долілиць. Тоді Гомункулус хапає того, другого, і кладе його так само поруч зі старшим. Потім як вхопить сердег ззаду за шаровари, та як підніме в повітря! Ми саме проїздили повз той сад екіпажем. На власні очі бачили.