Женоненависник

В криниці глухо булькнуло, і настала тиша, ще жахливіша від нещодавнього крику...

Я заверещала, мов навіжена, й побігла в напрямку будинку.

Але далеко бігти мені не довелось. В будинку теж почули крик Гомункулуса. Очолювана спортсменами строката юрба бігла до нас; по дорозі люди зіштовхувалися одне з одним, чіплялися за гілки дерев і падали.

Які ж ці спортсмени все-таки завбачливі та спритні! Біля криниці спалахнув електричний ліхтарик.

Я від хвилювання на мить знепритомніла, тому не пам’ятаю, як витягали Гомункулуса. Прийшла до тями я в обіймах Хандан. Вона була схвильована не менше за мене.

Вона, сердешна, вся здригалася в безслізному риданні. «Що трапилось?» — спитала я. «Не знаю! Не знаю!» — простогнала вона у відповідь. Побачивши, що я опритомніла, Хандан, здається, надумалась і собі знепритомніти, проте я залишила її й побігла до криниці, біля якої зібралася юрба.

Якийсь молодий спортсмен, вхопивши мене за руку, ледь чутним голосом став вмовляти:

— Благаю вас, не дивіться на це... Це жахливо!

Він мало не силоміць почав відтягувати мене звідти. З будинку принесли велику лампу, і при її світлі я побачила чудернацьке вирування юрби. В саду панувала гнітюча тиша, всі розмовляли пошепки, з темних кутків долинали жіночі голосіння та схлипування.

Врешті-решт, я оговталася, нервово висмикнула свою руку з руки спортсмена й накинулася на нього:

— Ану пустіть! Що ви робите?!

Ще кілька людей заступило мені шлях, не пропускаючи до юрби.

Мене схопив за руку Ремзі-бей:

— Не хвилюйтеся, Саро-ханим! Ви тільки не дивіться туди, прошу вас! Вам зле буде...

— Він помер? — крізь зціплені зуби спитала я.

Ремзі-бей клятвено запевнив мене, що Гомункулус живий.

Попри це, я наполегливо пробивалася до юрби. Гомункулус, витягнувшись, лежав на вимощеній камінням доріжці біля криниці. Декілька чоловік, облич яких я не могла розібрати, то нахиляючись над ним, то випростуючись, зводили й розводили йому руки.

Мимоволі я поклала голову на плече Ремзі-бея. Під горло підкотився клубок; безслізно ридаючи, я затулила лице долонями, хоча й прозирала крізь пальці.

Я чула, як переді мною дядько проказав, подивившись на годинника: «Дай Бог, аби лікаря знайшли...» Раптом хлопці, які приводили до тями Гомункулуса, зупинилися. Хтось дужим голосом викрикнув: «Зія! Зія!» У відповідь почувся легенький стогін. Одразу ж піднявся гамір, немовби тягар, який стискав серця та затуляв роти присутнім, раптом упав: «Він живий! Слава Аллаху! Розплющив очі!»

Різким рухом я продерлася крізь юрбу. Я вже ридала на повні груди. Гомункулус і справді розплющив очі. Підтримуваний руками друзів, він помалу підвів голову, став підводитися.

Гамір, який щойно зчинився, тепер розійшовся садом. Навколо Гомункулуса знову запала тиша. Гомункулус ледь-ледь намагався звестися на лікті. Вуста його тремтіли, мовби він щось хотів сказати; але не міг.