Зустріч з тайфуном
- Автор: Зубков Борис Васильевич, Литвиненко Б
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Веселка”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зустріч з тайфуном». Краткое содержание книги:
посилюється і нарешті перетворюється на руїнницький ураган. Коли тайфун налітає на узбережжя —
гинуть тисячі людей, падають будівлі… Чи можна боротися з цим лихом? Вчені світу віднайшли
спосіб, як керувати погодою, як знищити в зародку страшний ураган. Для цього треба… А втім, що
саме “треба”, ви дізнаєтесь, коли прочитаєте одне з оповідань збірки.
В ній розповідається про боротьбу людини із злом, про сміливі пошуки вчених.
— Кажи.
— Це не марсіяни, Федю.
— Хто? — не зрозумів Морєв.
— Ну, Яма… Ці кулі там, паніка “Краба”. Це не марсіяни.
— Умгу.
Горезвісне Федорове “умгу”, над яким насміхався весь космофлот, могло означати що завгодно. Але зараз воно свідчило про одне: Морєв “опрацьовує інформацію”.
— Дурниці! У вас, планетологів, у всьому загадки.
“Заїло”, — подумав Костя, а вголос запитав:
— Ти обізнаний із звітами Першої і Другої експедицій?
— Знаю напам’ять! — Морєв починав сердитись.
— Сліди цивілізації виявила тільки експедиція професора Зубкова…
— Так, руїни на Великому Сирті та в районі Лаокоонового вузла…
— І визначила їхній вік — п’ятдесят тисяч років, — продовжив Костя. — Чи можна вважати, що стільки ж і Ямі? А чому, по-твоєму, розвідники, які обшукали всю планету вздовж і впоперек, познаходили напівзасипані руїни, не помітили Ями? Адже вона має в діаметрі не менше кілометра. Та й ми наткнулися на неї вже аж на третьому витку.
— Умгу. Чому?
— Тому, що раніше її не було. її зробили зовсім недавно. І не марсіяни.
— Ясно. Спеціально до нашого прильоту сюди зробили. Хто б же це міг постаратися?
— В даному разі, кажучи мовою твого улюбленого електронного аналізатора, “за недостатністю даних на питання відповісти не можу”.
— Тоді поїдьмо по них.
— По що?
— По дані. Нехай вони переконають тебе і твоїх колег планетологів, що ймовірність зустрічі двох цивілізацій на братній могилі третьої дорівнює нулю.
“Краб” тільки-но встиг спуститися з бархана, як із-за горбів, звідти, де знаходилась Яма, в небо шугонув вузький чорний промінь. Тоненькою ниткою він розтяв надвоє сонце, що скочувалося до обрію, й зник у безодні простору. І зразу ж за ним з’явилися великі кулі, як привиди, ніби виліплені з прозорого вогню. Нанизані на промінь, вони спочатку повільно, а далі все швидше й швидше ковзалися по ньому і раптом зникли, розтанувши в небі. Одна, друга, третя.
— Локатор!
Костя шалено крутив ручки наводки антени. Ось вони! У верхньому лівому кутку екрана засвітилися три ледве помітні цяточки. З кожною секундою вони ставали менші й слабкіші. Мигнув промінь і щез. За хвилину екран став зовсім чистий.
— Оце швидкість, — здивовано вигукнув Морєв, — чотири п’ятих світлової!
— Для цивілізації, яка зникла п’ятдесят тисяч років тому, трохи завелика.
— Увімкни СЗ і магнітний захист. “Краб” недарма втікав від цієї проклятої діри.
…Яма мала такий же вигляд, як і півгодини тому. Гладенькі, ніби вкриті зеленуватим лаком плити звужувалися донизу і збігали стрічками глибоко на дно, туди, де мерехтіли невиразні сірі тіні. Із самого центра Ями, ніби мачта потопленого корабля, стирчала ферма, сплетена з якогось сріблястого матеріалу. Струмочки червонястого піску повільно стікали по жолобках між плитами вниз. Але прозорих куль там не було.
— Вниз піду я, — сказав Морєв. — По праву старшого. Дістань з-під сидіння мій ракетний пояс.
Намагаючись не зустрічатися поглядом з Костею, Морєв вийшов на висунутий попереду кабіни майданчик. Його довга вузька тінь упала на плити, якими було вистелено стінки “діри”, і переломилася навпіл. Застібаючи ракетний пояс, Морєв бічним зором побачив, що його тінь раптом роздвоїлась: одна половина залишилась лежати, а друга встала й пішла до “Краба”. Ще не встигши здивуватися, Федір підвів голову. До машини по самому краю Ями йшла… людина в скафандрі й великому рогатому шоломі. За три метри від “Краба” вона зупинилася й, піднявши обидві руки, помахала ними над головою.
Морєв м’яко скочив на пісок і пішов назустріч людині.
* * *
Чеа була приречена. Чеа вмирала на очах шести мільярдів своїх дітей. Від полюса й до полюса над планетою танцювало голубе полум’я смерті. І тоді Велика Рада ухвалила…
Морєв поправив обруч трансперекладача, який сповз йому на лоба. Думка Ула “зазвучала” голосніше. Проте відчуття нереальності не минало, йому здавалося, що коли б він ненароком зараз кашлянув, злякав насторожену тишу, то все щезло б: і Ул, який, не розтуляючи рота, розповідав про загибель своєї планети, і Костя, і ця величезна підземна баня з склепіннями, що якось дивно мерехтіли. Морєв скосив очі на Костю, який сидів поруч.
Кості не було. Власне, він був, він сидів, відкинувшись на спинку крісла, притримуючи руками шолом, що лежав у нього на колінах. Але це була лише оболонка. Сам Костя перенісся на п’ятдесят тисяч років назад і заблукав у часі. Він дивився на палаюче над Чеа небо, і його серце стискалося, а душа завмирала від тривожного передчуття неминучості.