Зустріч з тайфуном
- Автор: Зубков Борис Васильевич, Литвиненко Б
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Веселка”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зустріч з тайфуном». Краткое содержание книги:
посилюється і нарешті перетворюється на руїнницький ураган. Коли тайфун налітає на узбережжя —
гинуть тисячі людей, падають будівлі… Чи можна боротися з цим лихом? Вчені світу віднайшли
спосіб, як керувати погодою, як знищити в зародку страшний ураган. Для цього треба… А втім, що
саме “треба”, ви дізнаєтесь, коли прочитаєте одне з оповідань збірки.
В ній розповідається про боротьбу людини із злом, про сміливі пошуки вчених.
Не можна сказати, що хлопець повірив словам старого. І все ж вони збудили сумніви в душі: а може, справді йдеться не про війну? Може, справді проводяться якісь наукові дослідження? Але які?
Заглиблений у роздуми, Коля отямився, аж коли вони з старим зайшли до командирської рубки дирижабля.
Швидким поглядом хлопець обвів приміщення та людей, що були в ньому. Вся апаратура — радянська, написи — російською мовою. А люди… Троє японців у цивільному, один з них, отой Судзукі, докірливо хитає головою. Троє в радянській військовій формі: полковник, знайомий майор і лейтенант. Дивляться, всміхаючись. А на столі посеред рубки лежить карта — така ж, як і та, що поцупив Коля, тільки майже чиста. Саме над нею ворожить Судзукі, вимальовуючи всілякі значки.
— Сідай, Колю, — сказав старий і поклав перед хлопцем велику папку. — Ти знаєш, що таке тайфун?
Коля кивнув головою.
— Ні, хлопче, не знаєш і навіть не уявляєш! — старий розкрив папку і почав швидко перегортати фотокартки, на яких було зафіксовано картини руїнницької дії урагану. — Коли на узбережжя Японії налітає тайфун — кораблі викидає на берег, в повітря піднімаються дерева й будинки, гинуть тисячі людей. У червні 1962 року під час циклону в Індії загинуло двадцять дві тисячі чоловік; в шістдесят третьому році циклон зруйнував на Кубі понад тридцять тисяч будинків, було півтори тисячі жертв. У вересні 1928 року ураган буквально зітер з лиця землі столицю Гваделупи Пуент-а-Пітр… Не буду продовжувати перелік — у нас немає часу. Скажу тільки, що досі не було жодного порятунку від тайфуну. Але містер Судзукі… — японець, почувши своє ім’я, дещо насмішкувато вклонився. — Ну, і частково я, розробили теорію про критичні точки атмосферних процесів.
Старий кивнув Колі, разом з ним підійшов до карти, показав на один з значків:
— Дивись: ось тут зароджується неймовірно потужний тайфун. Напочатку це тільки легесенький вітрець, але з кожною хвилиною він буде посилюватися, доки не перетвориться на руїнницький ураган… Так ось: досить у певному місці і в певну годину зірвати потужну ядерну бомбу — і тайфун загине в зародку. Японія ядерних бомб не має, тому…
Академік провів рукою над розкладеними знімками, сказав неголосно:
— Ось що чекає Японію завтра на світанку, якщо ми не зірвемо бомбу в критичній точці сьогодні, о сьомій п’ятнадцять… — старий зняв з руки годинник, поклав перед Колего. — Знай, це буде перша спроба людини керувати погодою.
На годиннику — 5.32. Болісно наморщивши лоба, підліток стежить очима за пульсуючим рухом секундної стрілки і розпачливо зважує, що він має робити. Він хоче вірити, що все, сказане старим, — правда, але з думки не сходить і англійська книжка з атомним вибухом на обкладинці, і підслухані уривки розмови про “провокацію”. А що, коли його просто обдурюють, щоб виманити карту?
— Ну, скажи, — терпляче доводить старий. — Коли б йшлося про воєнну провокацію, то чи не все одно, де зірвати бомбу?
— Атомні вибухи заборонені! — Коля раптом згадав про це і підхопився. — Атомні вибухи заборонені, щоб не отруювати атмосферу! Навіщо ви мене обдурюєте? Навіщо?
Академік і полковник перезирнулися. Полковник моргнув, похитав головою: хороший хлопчисько! Усміхнувся й старий.
— Хлопчику любий, ми це дуже добре знаємо. Наша бомба — з антиречовини. Радіоактивної хмари не буде.
Коля сів, обхопив голову руками. Відчинилися двері, до рубки зайшов лейтенант.
— Товаришу полковник, базу викликано. Біля апарата — Вася Лисичкін.
Почувши це прізвище, Коля стрепенувся, здивовано глянув на академіка, потім на полковника. Той підійшов до нього, простягнув руку:
— Молодець, хлопче! Хоч і завдав ти нам клопоту, але — будь такий завжди! А тепер іди та побалакай з своїм Васею.
Коля підхопився з місця. Помчав до дверей.
І ось він уже стоїть перед радіостанцією в апаратній дирижабля і слухає голос приятеля:
— Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкін… Віддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський… Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?
Лейтенант кивнув з усмішкою: відповідай, мовляв!
— Чую, Васько, чую! Віддам. Тепер віддам.
— А де ти, Колю?
— Я… я… — хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повітрі квадрат. — Я — в квадраті…
— …сімнадцять-двадцять, — неголосно підказує лейтенант. — Над Тихим океаном.
— Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успіху!
— Дякую!
* * *
Ось і розвіялися примари, які півдоби тримали Колю Рибакова в стані граничного напруження і замалим не коштували йому життя. Хлопцеві тепер соромно за себе, страшенно соромно; сміливо пройшовши хай навіть уявні, та все ж грізні випробування, він зараз мало не плаче. І Федя — отой аж ніяк не страшний, а, навпаки, дуже лагідний і симпатичний бородань — турботливо доводить хлопцеві, що готовність здійснити подвиг — майже те саме, що і його здійснення насправді, і що коли б він був на місці Колі, то обов’язково діяв би так само… якби вистачило хоробрості, звісно.