«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
«Але вона тобі зовсім не потрібна,— знов у Сідалковському-другому прокинувся Сідалковський-перший.— Нащо ти дівчині голову словесами забиваєш? Закохуватися ти ж не збираєшся? І ця для інтересу?»
«Слухай, ти,— зневажливо кинув йому Сідалковський-другий.— Не забувай про честь і шляхетність. Я скоріше вмру, ніж порушу правила честі».
«Джентльмен! Лицар XX століття»,— знущався з нього Сідалковський-перший.
«Ти мені вибач, але ти дурень»,— відрубав йому Сідалковський-другий.
«А ти аристократ?!»
Діалог перебив шофер:
— Здається, тут?
Тамара кивнула головою. Таксист зробив жест касира гонорарного відділу, але Сідалковський відповів йому жестом людини, яка тільки прибула у відрядження.
«Йолоп! — гукнув йому Сідалковський-перший.— Візьми здачу. Назад нічим буде доїхати. Подивися, скільки на лічильнику...»
«Уже пізно»,— відповів Сідалковський-другий.
Таксист подякував йому посмішкою бухгалтера-економіста і щез за поворотом, як спринтер.
— Ви що, банкір? — втретє за вечір заговорила Тамара голосом суфлера із районного Будинку культури.
— Я Нобель, помножений на Креза,— відповів Сідалковський і повів її під стару й одиноку липу...
Над лавочкою, на якій вони вмостилися, висів чорний металевий абажур, схожий на дамський капелюшок. Там, де колись був патрон для лампочки Едісона, світилося небо, з якого Сідалковський не міг подарувати Тамарі ні місяця, ні зірок.
— Ніч на Україні. Вид на Борщагівку,— дивився він на небо і висотні журавлині крани на його тлі і кидав фрази, наче вголос читав титри під час демострування фільму.— Я вам, Тамаро, даруватиму сьогодні паралелі і меридіани, поскільки зірок над собою не бачу. Але при умові: в обмін на поцілунки.
Тамара мовчала, як студентка перед екзаменатором, котра, проте, була певна, що компенсує відсутність знань своїми зовнішніми даними.
У вікні гуртожитку спалахнуло світло.
— Когось потягнуло на воду,— промовив Сідалковський,— щоб погасити жар перепаленого шлунка.
— Ви судите по собі? — осміліла Тамара. Сідалковський пригорнув її й промовив:
— Таке селяві. Йому потрібно світло, а нам навпаки — темрява.
Він узяв Тамару за стан, який намацувався так само важко, як адамове ребро. Десь там, очевидно, у неї знаходився важельок чи вмикач, бо Тамара при першому ж дотику заплющувала очі й розтуляла уста, як матіола пелюстки. Тьмяне світло віддаленого вікна освітило разок зубів кольору азбестово-білого корала.
«Цікаво!» — подумав Сідалковський і прийняв руку. Тамара стулила губи, розплющила очі й запитливо глянула на Сідалковського, ніби кажучи: «Ну чого ж ви?»
Євграф повторив експеримент: очі знову заплющилися, а уста почали розквітати, як троянди напровесні.
— Сідалковський, а справді, хто ви? — запитала, передихнувши, Тамара.— Я чула вашу розмову з Мурченком Славою і помітила, як ви викручувалися від його запитань. Я зрозуміла, ви не з польської делегації. Мене не проведеш! Я спостережлива.
— Гм, на вас поцілунки діють, як луг на лакмусовий папір. Позитивно. Я гадав, що ви не вмієте розмовляти. Отже, вас цікавить, хто я. А як на вашу думку?
— Не знаю,— стенула податливими плечима Тамара.— Артист, чи що? — вгадувала вона.— Може, студент? Але грошима розкидаєтесь, як мільйонер чи аристократ...
— Аристократ,— промовив скромно.— Але не зовсім. Я тільки далекий нащадок аристократичного роду. Далекий, як Марс — бог війни.
— А без жартів?
— А без жартів? — Сідалковський пригорнув Тамару ближче, ніж це було можливо.— Якщо говорити без жартів, то я починав точнісінько, як прем'єр-міністр Англії Уїнстон Черчілль: народився семимісячним і теж цілком випадково. Він під час балу, я — під час репетиції драмгуртка в художній самодіяльності. Він: у Лондоні, а я у Вапнярці. Згодом вичитав, що семимісячні, як і лівші, часто або генії, або ж кретини. Те, що я не останній, переконався у Вапнярській середній школі, яку закінчив хоч і не на «відмінно», але й не в кожному класі довго засиджувався. Правда, у двох перших класах несподівано засів довше. Програма виявилася настільки цікавою, що я вирішив повторити пройдене...
Тамара сиділа, як зачарована. Очі, що нагадували перестиглі оливки, набирали кольору підсмаженого каштана. Вона дивилася на Сідалковського і не могла зрозуміти: правду він говорить чи жартує. Але їй подобалося те й друге, як і все у Сідалковському.
— Навчання в школі не пропало даром,— продовжував він, не спускаючи очей з обрію, який почав потроху світлішати.— Навчився курити. Тепер не палю. У мене завжди так: коли забороняли — курив, дозволили — кинув. Так я став протестантом.