Спомини запорожця

Коли тяжко ображений і загрожений смертю Богдан Хмельницький, з походження мазурський шляхтич, знакомитий вояк, вислужений в війнах, особисто знаний королеві, не знайшовши в праві оборони, удався на Низ з гуртом значних козаків і покривдженої шляхти, серед них був і Павло Абрамович, пізніше писар гетьманської канцелярії. Тут міняє прізвище на Абраменка (Хмельницький був цілком гіокозачений і віри православної). Є він нашим безпосереднім протопластом (про його було вище).

З його смертю в часі пізнішім нащадки, осівши над Омельником, дістали од Війська Запорозького кусок землі коло Хортиці за достачання в Січ збіжжя, скотини та інших продуктів з ріллі. По війнах про них не споминається.

Так розказував дядько, дещо прочитав в записках піднищених та без початку. Читать було перші сторінки трудно, букви вицвіли, але заховали взагалі добру форму і гарний почерк. Подібно писав початки Павло сам. Пізніше писалось коротко про народження, смерть, господарство. Коротко писано про кінець Січі, появлення нових панів на козацьких землях.

На закінчення дядько сказав: «Те, що ти бачив, належить нашому родові. Антонові, твоєму батькові. Наш батько Миколай дав шаблю, що висіла тут над кинджалом, коли йшов на турецьку війну визволять братів-слов'ян. Сюди та шабля не вернеться, тільки зостанеться в вашій сім'ї. Може буть взята в руки тоді, коли треба буде поступать так, як голосить наше гасло: „За сво'іх ближніх!“ Може, тобі те судилось, бери і пам'ятай, що чув, що бачив. Честь та правда хай керують твоїм життям.

Прийми моє благословення як од старшого роду. Нехай береже і схороняє тебе Свята Покрова, опікунка наша. Нехай будуть при тобі в важких хвилях святі лицарі Михайло і Юрій!»

На колінах перед свг Покровою з найглибшим зворушенням прийняв я благословення голови Роду.

Поцілував святі образи, дядькові руки і раптом невдержимо розплакався. Дядько поховав до скрині, що виймав, погладив по голові і вийшов, а я дуже довго не міг заспокоїться.

Надійшов вечір, а з ним і вечеря. Холодна вода принесла трохи заспокоєння. Не йшла їда в уста, думка гнала думку, щось мріялось. Ніч тоже пройшла без сну. Хоть була коротка, а минула непомітно.

З братами не було спільних заінтересовань, були далеко старші. Миколай мав двох синків. Юрко повернувся з війська, де служив в гвардійськім кіннім Кірасірськім полку десь в Польщі. Недавно одружився. Показував чудесне парадне убрання і прямий палаш в блискучій нікелевій піхві. Набув на пам'ять. Скінчив службу ст. унтер-офіцером, мав одзначення за стрільбу і їзду, а за фехтунок срібні часи.

Ходив з Юрком ставить ятері на Омельник, і на обід всі мали смажених лин в.

Гостина в Деріївці пройшла скоро. Вертались ми іншою дорогою, щоб побувать у дядька Петра Зуба, маминого брата. І дядько, і його син Андрій такі високі та плечисті, що батько діставав їм тільки до плечей. Стрічали і гостили нас сердечно. Маленька тітка бігала та клопотала, як мишка!

Для батька, не п'ючого горілки, найшлось добре вино, мені дісталось варенухи та всяких тістечок, горіхів, цукерок.

Постріляв з Андрієвої двостволки — била добре, несла далеко. Задержались коротко, переночували, рано виїхали і під вечір були дома.

Розпитували про подорож, гостину, рідню. Якось нескладно випадала відповідь. Переживав та передумував все, що чув од дядька Василя. Якась тривога та тягар, приємний і солодкий, змушував до тишини і настороження. Єдиний раз батько запитав, чи дядько зі мною балакав і щось показував.

«Так! Все розказував, все показував, що в кімнаті і в скрині. Читав і папери з печатями, і те, що писалося пізніше!» Знову якби жаром всього обхопило… «Що ж, виростеш — багато зрозумієш. Що чув, бачив і читав, заховай в пам'яті».

Більше про це з батьком не споминалось. Зрозумілою стала головна причина нашої гостини в Деріївці, гнізді Авраменків-«курчаків». Курчаки уважалось прозвищем Деріївчан-Авраменків.