Спомини запорожця
- Автор: Авраменко Никифор
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 966-8201-27-2
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спомини запорожця». Краткое содержание книги:
Публікується вперше за матеріалами з сімейного архіву сім'ї Авраменків у Познані. Текст подається в оригінальному написанні. Для більш зручного прочитання частково адаптовано до сучасної орфографію та пунктуацію.
З окремого одгороженого міста витяг невелику срібну дощечку та положив окремо, а поруч завинятко в шовковій матерії малинового цвіту.
«Чи тобі, сину, батько розказував про наш рід?» — «Казав тільки, що ми козачого старого роду». — «А більше нічого не говорив?» — «Ні, не говорив!» — «Так слухай пильно, ніколи нё забудь і не заховай в пам'яті те, що тобі казатиму. Брат за своєю поважністю називає це суєтою суєт. Андрій, брат твій старший, легко на це дивиться, а це ж є наше найсвятіше, наша гордість і честь!
Дивишся на розвішану зброю — була вона в руках твоїх прадідів. Здобута в завзятих боях, на ній сліди крові ворогів, що хотіли нас поневолить і знищить, кров твоїх прадідів. Це, що бачиш на столі, то мала частина військової здобичі. В цій скрині є ще дещо. Тепер дивись на цю річ — це наш ЗНАК, а зветься Курч Наша це найцінніша святість. Дивись і запам'ятай!»
На блакитному тлі сталі був золотий хрест, зверху роздвоєний. Стояв на підставі з загнутими догори кінцями. Посередині хреста, з правої сторони — місяць-молодик, по лівій — зірка чи сонце, такі як хрест золоті. Дошка мала чотирикутну форму щита. Дивився на той знак з цікавістю і зрушенням. «Читай, що на цім знакЬві написано!» — «Немає більшої любові, як оддать душу свою за ближній своїх» Напис виконано модернізованим церковнослов'янським письмом.
«Це і є гасло нашого роду. Пам'ятай його і керуйся ним, Бог тобі поможе і люди будуть вдячні».
Дядько все це говорив натхненно-урочисто. «Тепер слухай далі», — зачав говорить про старі минулі часи, що сам чув, та що ми є записані в родовий літопис, що частиною зберігся, котру дав прочитать.
З оповідань дядька, раші предки називались Абрамовичами. Колись рід цей, знаний і заслужений на Литві, пізніше частиною чи увесь перенісся на Україну, діставши на Київщині обширні надання на границях Дикого Поля з правом заселення та оброни границі як «люди лицарські, в полі вельми заслужені». З Литви виводився і знак Курч.
Розгорнувши завинятко, показав грамоти польських королів. На тонкій шкірі писано руською мовою іменні універсали з наданням за заслуги воєнні Абрамовичам «нам вельми милим і упреймим».
Ім'я одного з Абрамовичів було Василь, другого не пам'ятаю. До цих універсалів були причеплені по дві великі печаті на шовкових потемнілих шнурках, переховані в свинцевих круглих коробках з покривками.
Не можу докладно з пам'яті навести написаного в обох королівських універсалах, пам'ятаю одначе: терший наданий королем Сигізмундом Августом за війну з Іваном Грозним, другий — Владиславом IV за дуже поважні заслуги під Смоленськом проти Шуйського.
Тут було сказано так, якби той Абрамович командував самодільно армією на рівні з самим королем і великим гетьманом Литовським.
Абрамовичі були православні, релігії своєї держались твердо. На Україні цілком злились з місцевою верствою значних родів ще Київської Русі, як Острозькі, Четвертинські, Зіняневські, Вишневецькі, Сангушки і т. д. хоть і не були такі багаті.
Родовий знак походить од Литовського князя Корибута, що мав бути королем чехів.
Прийшли часи, коли почали старі ради Русі католичиться, сполучуватись, забувать традиції і віру предків. На Україні появились магнати, посідаючі огромні простори, десятки і сотні тисяч підданих, власники десятків городів і сотень сіл. Явились нові можновладці: Конецпольські, Каліновські, Потоцькі. Всі вони не визнавали над собою ніякої влади, тримали своє власне військо, часто бились між собою, видираючи один у другого землі та оселі.
Велику кривду чинили підданим-кріпакам, що раніше жили вільно та боронили ці землі од нищівних нападів кримських татар. Ці пригнічені, скривджені утікали в недоступні міста Дніпрового Низу та з часом створили нову оружну силу, яка стала в обороні віри кривджених, месниками татарам. Повстала Козаччина з осередком в недоступних островах за Дніпровими порогами, славною Січчю. Зорганізував її і дав лад легендарний князь Дмитро Вишневецький, про котрого говориться в старій думі як про незламного лицаря, назвавши Байдою. Тоді Вишневецькі держались православної віри, мали в своїм гербі Курч з княжою митрою.
Магнати-можновладці в стремлінні до нових здобутків силою почали прилучать до себе власність шляхти, не зносячи опору, легковажачи право. Зрозуміло, що козаки, уважаючи себе за людей військових, вільних, не зносили утиску.
Не раз оддавало знакомиті послуги державі в війнах, тиснулось після потреби. Не раз виступало оружно за свої права, надані королями для магнатів, то не мало значення.