Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
Ні, більше Борис його не ганьбитиме.
— Ти вчишся, — відповів Борис. — Ми всі вчимося. Але я ще не назвав головного. Причину, чому професор повинен був умерти. Кожний емігрантський лідер перебільшує число своїх прибічників. Це потрібно йому особисто. Якщо він реально здаватиме собі справу з того, для якої купки ідіотів він пише, — для якогось подагричного старого пана, чиї діти вже нічого знати не хочуть про ці нісенітниці, для якогось зарозумілого напівінтелектуала з багатою уявою на голодний живіт, для темного шевця, який ухопив шилом патоки, для зів'ялої вчительки музики, яка вміє лише зітхати і запалювати лампадочки перед іконами, — то його рука не піднялася б писати, що він пише. Він вводить себе в оману, гадаючи, що слова його потрапляють у благодатний грунт і на ньому вродять рясні плоди, бо інакше вже давно би відкрутив газовий кран.
Низько прогуркотів літак, який піднявся з Шенефельду. Щось владне було у цьому гуркоті, щось від всесильності Бориса, щось від сили і рішучості їхньої служби зі всіма її прийомами і можливостями. Вона встановлює свій порядок, і будь-який опір їй марний.
— Йому доводиться морочити голову своїй мізерній купці прибічників, — продовжив Борис, — бо вони інакше втратять мужність і покинуть його. Він мусить залишатися для них лідером, який більше знає, бачить далі, ніж вони, який має свої джерела інформації і таємні зв'язки і може запевняти, що надія живе, що ось-ось настане день, коли їхні мрії здійсняться. І він мусить грати у цю гру, щоб порадувати своїх грошодавців та політичних босів. У гризні за доступ до корита доларів та марок він не може собі дозволити сказати правду — я нічого собою не являю, я пишу свої облудні романи у темній халабуді для купки інших фантазерів і скільки б грошей не вкласти в мій рух, вони щезнуть як у бездонній бочці, бо і мені треба жити, а я не вмію нічого іншого, як мріяти про те, чому немає вороття...
Горілка вдарила Леонідові в голову. В кабінеті, який посизів від сигаретного диму, було настільки тепло, що обидвоє скинули піджаки і порозщебнули краватки і коміри. Час від часу татарська фізіономія поринала в синяву. Їх пов'язувало щось на зразок дружби. Йому здавалося, що Борис йому подобається своєю силою і впевненістю, тією манерою, якою він звільнив його від сумніву і страху. Добре було почути, за що власне професор був засуджений і чому це було виправданим і правильним. Почути, якими нісенітницями годували такі людці, як той професор, своїх західних грошодавців і босів, — буцімто весь Радянський Союз на грані розвалу, і ситуація некерована, а на них чекають з хлібом-сіллю, іконами і дзвонами.
— Так, так, посміхайся, — сказав на це Борис, — це кумедно. Але коли Гітлер мріяв про світове панування, то теж чув такі оповідання від емігрантів, від колишнього гетьмана, від колишнього міністра, чи від білого генерала, або князя, і йому здавалося, що варто лише розвалити вхідні двері, як уся будівля завалиться. Це була фатальна помилка, не лише для нього і його посіпак, але й для мільйонів, які змушені були загинути. Це саме загрожує і зараз. У той час як ми простягаємо руку і шукаємо шляхи компромісного, мирного співіснування, емігранти намагаються своїм цькуванням зірвати будь-який шанс взаємопорозуміння, бо на цьому їхня гра закінчилась би. Вони запевняють, що ніякі порівняння не можливі, і намагаються нав'язати нашим супротивникам химерні думки, що мова йтиме про військовий переворот, що по першому сигналу потужний народний рух спаралізує захист нашої радянської батьківщини і примусить уряд до капітуляції. Вони говорять про це, як про мить сліз радості і дзвонів, сяйва свічок перед іконами, хліба-солі для визволителів, начебто не буде перекотів грому по всій землі і смертоносних грибоподібних хмар над щезнувшими містами. Небезпека таких людей, як той професор, не в тому, що їм удасться коли-небудь здійснити свої химерні ідеї, а в тому, що до їхніх облудних промов можуть віднестися серйозно. І як тільки така небезпека почне загрожувати, то таку людину треба будь-що прибрати з дороги.
— Я розумію, — щиро сказав Леонід. — Я радий, що зробив це, і мені соромно за мій сумнів.
— Нісенітниці, — відверто відповів Борис, налив і поплескав його по плечу. — Це цілком нормально. Це реакція на напруження, в якому ти перебував. Таке трапляється з кожним. Думаю, що тобі потрібна відпустка.
Було це щиро сказано, чи алкоголь зробив його необережним? Він знизав плечима й імпульсивно сказав:
— Я і так уже у відпустці. Я подумую, чи не пора мені одружитися.
— Це можливо, — погодився Борис і випив до дна. Ніщо не зраджувало, чи він зацікавився цим, чи ні. Леонід не знав, чи слід йому продовжувати, — без тієї атмосфери довіри і горілки, яка розв'язала язик, він ніколи б не ризикнув про це заговорити.