Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
7
Вони були одні в кабінеті Бориса, але його шеф говорив формально і урочисто, ніби на відкритих зборах.
— Цим ти зробив значний внесок у справу захисту нашого рідного Радянського Союзу і боротьби за мир у всьому світі. Комітет державної безпеки високо оцінив мужність і уміння, проявлені тобою при виконанні цього завдання. Зрозуміло, що у зв'язку з таємним характером твого завдання твої заслуги не можуть дістати громадське визнання. Проте мені доручено, товаришу Леоніде Свобода, передати тобі щирі вітання комітету і передати тобі в знак високого визнання цей подарунок.
Він потиснув Леонідові руку і вручив пакуночок. Те, що відбувалося, нагадувало шкільне вручення призів, з тією різницею, що вони були самі і всі формальності ставали трошки кумедними.
— Треба відповісти, — подумав Леонід, — але що? Що виконав лише свій обов'язок... все заради батьківщини... соціалізму... миру у всьому світі... Все це чергові лозунги, які бентежать, коли говориш віч-на-віч. Але переді мною все ще це обличчя, Борисе! Мені страшно, але я бачу його, бачу цей страх, відчай в очах, коли він задихається. І це питання, яке вже не спромігся вимовити: навіщо? Я часто думаю про цю жінку, яка в цей суботній ранок ще не знала, що прощається зі своїм чоловіком востаннє, бачила, як він пішов, і думала, що повернеться...
Пакуночок був важкий.
— Камера, — подумав він — треба щось сказати... — Дякую, — вимовив з трудом. — Я... я добре не знаю, що маю казати...
— Відкрий, — щиро відповів Борис, — глянь, чи тобі сподобається.
Леонід розгорнув папір, побачив коробку «Цейс Ієна». Це була справді камера, чудова малоформатна камера, дуже дорога.
— Дякую, — повторив він ще раз. — Щиро дякую.
Вони ще раз потиснули один одному руки, і Борис поплескав його по плечу. А тоді випили горілки.
— Що з тобою? — запитав Борис і уважно глянув на нього.
— Це було дивне завдання, — обережно почав Леонід. — Усунути когось у такий спосіб ... З кожним днем я починав дедалі більше боятися і думав, що заспокоюся, як тільки все буде позаду...
— А тепер? — запитав Борис.
— Стоїть ще поперек горла, — відповів Леонід.
Борис кивнув.
— Розумію, — відповів він і ще раз налив повні чарки. — Проте ти не маєш рації. Остання війна коштувала нашій країні мільйонів жертв. Справжньої кількості ми ніколи не взнаємо, але у всякому випадку це було більше людей, ніж ти і я побачимо у нашому житті. Ніхто не здатний уявити собі, скільки це є. Це було море крові і океан сліз. Ми повинні за всяку ціну зробити все, щоб цей жах не повторився. Тому наші збройні сили повинні залишатися тут і бути настільки сильними, щоб могли розгромити будь-якого агресора, тому ми оточили себе захисним поясом дружніх держав, тому нам негайно потрібна була ядерна зброя, щоб Америка, яка її вже мала, не могла нам нею загрожувати. Проте і це не все, бо наступна війна буде жахливішою за всі попередні, і навіть якщо ми і знищимо всіх наших ворогів, вона стане і нашим кінцем. Тому ми є для того, щоб до цього ніколи не дійшло. Ми мусимо знешкодити наших ворогів, перш ніж вони встигнуть щось зробити. Це справа, яка виконується потаємно і яка ніколи не здобуде заслуженої слави і визнання, але вона є найважливішим, що мужчина може зробити для своєї країни і для всього людства.
— Я це знаю, — відказав Леонід, — і я ніколи не вагався, часто я це робив охоче, зі спортивного інтересу. Слідкував за людьми, які мають звичку спекуватися своїх переслідувачів, фотографував людей, припалюючи сигарету від запальнички, проходив контрольно-пропускні пункти з обтяжуючими матеріалами, не будучи при цьому викритим, зав'язував контакти з особами, які охоронялися агентами противника, не будучи при цьому зауважений — все це забавно, воно дає задоволення, бо це майстерність. Але розминутися з чоловіком на сходах так, що той бездиханно падає, це звичайнісіньке вбивство із-за рогу. Борисе, це вже не забавно, це гидотно.