Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
— Знаю, — сказав Борис і знову наповнив чарки. — Жодна нормальна людина не робить таке охоче і не вважає це забавним. Але це треба було зробити, Леоніде, це було просто необхідно.
— Чи ж справді? — запитав Леонід. Що його раптом надихало? Він ще пошкодує, що розв'язав язик. Це може стати ризикованим, дуже небезпечним, він знав це, проте промовчати не міг. Це треба було сказати, а Борис був єдиним, перед ким він міг виговоритися.
— Чи це насправді було так? Я собі зараз ставлю ось це запитання. Чи був професор, якого багато емігрантів вважали якраз надто поміркованим, справді таким небезпечним, що його треба було прибрати у такий спосіб?
— Спочатку випий, — перебив його Борис, який знову тримав пляшку напоготові.
— Хіба тебе не вчили, що наказ не підлягає обговоренню, його треба виконувати? Навіть якщо ми не вбачаємо жодного сенсу у дорученому завданні, то можемо бути переконані, що такий сенс є, бо це завдання входить у велику гру, до якої маємо відношення і ми, ставкою якої є війна і мир, бути чи не бути мільйонам...
— Я знаю це, — перебив його Леонід і підсунув чарку. — Але...
— Ти знаєш це, — підтвердив Борис. — Ти знаєш також, що є сотні тисяч емігрантів, які вороже настроєні проти Радянського Союзу і які проти нього у змові. І все ж таки нам не наказують їх ліквідувати. По-перше, це просто неможливо. Щоб когось прибрати з дороги, потрібна серйозна підготовка, великі зусилля і ризик. І не лише для тих, хто це завдання має виконати. Невдача чи викриття поставили б наш уряд у незручне становище і спричинили б різноманітні ускладнення. Вже одного цього досить, щоб зрозуміти, що до цього не вдаватимуться необдумано, а лише у крайньому разі. Найвищі інстанції доручають такі завдання, лише керуючися серйозними міркуваннями. Лише коли є поважні причини, а досягнення мети без застосування сили виключене.
Леонід випив чарку, котра ж то вже була за рахунком? Він уже пошкодував, що так повівся, що розпочав цю розмову. Одні і ті ж аргументи, він давно їх знав. Однак він хотів їх почути знову, наче вони могли йому допомогти.
Задзвонив телефон, Борис узяв слухавку.
— Слухаю, — проказав він і став слухати. — Я ж казав тобі, щоб мене не турбували!
Він запалив нову сигарету і дав Леонідові жестом зрозуміти, щоб той пригощався.
— Ні, — продовжив він нетерпеливо. — Мене для нього немає. Так?...Так що з цього? Це його справа...Мене це не цікавить. Скажи йому, що я хочу бачити результати... Даю йому ще тиждень, не більше...
Борис мав огидну звичку гавкати на людей, говорити до них у холодній, твердій паскудній манері. Леонід глянув на його важку монгольську голову, голову татарина. Він нагадував Леонідові баскака, монгольського представника хана, перед яким усі схиляли голову і якого боялися, знаючи, що він володар життя і смерті. Але для Леоніда він знайшов час, наливав йому горілки і розмовляв з ним, як зі старим другом. І щось у цьому було таке, що його тішило, запевняло, що він привілейований, що його вирізняють з-поміж решти. Щойно він поклав слухавку і глянув на Леоніда, як той усміхнувся. Це не той чоловік, яким дорожити, проте краще мати його за друга, аніж за ворога. І він був сильний. Він не знав, що таке сумнів. Він знову наповнив чарки.
— Це не ті, яких засилають до нас суходолом або повітрям, — розпочав він. — Це ті, яких обманули і нацькували на нас професори, газетні писаки й екзильні політикани. Починають грати на їхній ностальгії та відчаї, розпалюють їхнє незадоволення, використовують комплекси, і таємним службам наших ворогів залишається лише черпати з відстійника безнадійності і страждання. Там вони завжди знаходитимуть слухняних виконавців. Але навіть і це, хоч яким страшним це було, не є найстрашнішим.
Він перервався, щоб відкрити нову пляшку.
— Я знаю, — глухим голосом порушив мовчанку Леонід. — Я бовдур.
У цю мить йому стало соромно за свою слабкість і сумнів. Йосип і Дмитро не завагались би ні на мить, а він, перебуваючи на службі соціалізму, на службі людству та справі боротьби за мир у всьому світі, виявив нерішучість і малодушність.
Борис ніби читав його думки.
— Ти не бовдур, — утішив він його і наповнив чарки.
— Нічого ганебного в тому, що ти вважаєш убивство людини жахливим. Наші вороги з цим таких клопотів не мали, саме тому вони наші вороги.
— Саме так! — подумав Леонід, і йому здалося, що слова Бориса раптом його заспокоїли. Йосип бив сокирою, він душив жінку, яка була ні при чому. Він називав себе християнином, а у ранці носив «Ідеї» Платона, що вночі його мучили жахи від скоєного.
— Так, я бовдур, — уже впевнено сказав він. — Проте з цим покінчено!