Чому дзвенять цикади
- Автор: Тиховская Татьяна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:
Вольдемар як зазвичай ходив працювати на колгоспну ферму.
А їхні діти й не знали іншого життя, ніж під гаслами влади рад.
Отак одноманітно пройшло ще десь років десять. Тільки що в черговий раз селу поміняли назву. Замість Петропавлівського тепер воно називалося Степове. Як їм через те стало легше, то нехай. А от вежу на костьолі зруйнували — то вже шкода. Та й до цього нешанобливого ставлення до культових споруд селяни потроху звикли. Звикли не їздити до сусіднього села в кірху, бо вже до 1937 року на Миколаївщині всі будівлі кірх були націоналізовані, всі пастори потрапили в табори і лише лічені одиниці не загинули там.
Але лютеранство не зникло, а навіть зміцнилося. Чим дужче на них тиснула влада, тим більш охоче вони шукали притулок у вірі. Тож і продовжували собі збиратися у приватних будинках. Підпільно.
За звичкою збиралися в будинку Ульманів. Діставали з шухляди Євангеліє. Читали. Читали повільно, як вірші. Тихенько співали гімни. Потому розходилися.
У Ульманів нещодавно з’явилися сусіди. В хатинці-мазанці, яка зросла на ділянці, що її давно вже відтяли у законних власників, оселилися батько із сином.
Наразі за парканом, що його вже облишили щовесни лагодити, стояв хлопець десь років п’ятнадцяти. На вигляд статний, вродливий. Відчувалася в ньому якась порода. Тільки що одну брів перетинав потворний шрам.
Якийсь час він мовчки спостерігав за Францем.
Двором пройшла Емма і зникла за дверима льоху. Хлопець провів її захопленим поглядом. Тоді перервав мовчанку і звернувся до Франца:
— Агов, сусіде! Мене звати Федір. А тебе?
— Франц.
— А то твоя сестра?
— Так, — відповів. Та розмову не подовжував.
Але Федір не зупинився:
— Вродлива… Я її давно помітив, ще як тільки ми сюди переїхали.
Франц мовчав.
— А ти чого не хочеш балакати? Як син куркуля, то гидуєш до сина механізатора?
Франц спалахнув:
— Я син чабана. І нічого я не гидую. А ви звідкіля з батьком приїхали?
Федір відповів трохи глузливо:
— З Парижу.
Франц не повірив:
— Таке бовкнеш! Не хочеш — не розказуй. Не дуже й хотілося.
І обернувся аби піти.
— Та не сердься ти! — сказав Федір примирливо. — Я справді пожартував. А хочеш, я візьму батькову мисливську рушницю? Можна буде разом за селом постріляти ґав?
— Ми лютерани. Нікого не вбиваємо. Навіть птахів. І не воюємо. В моїй родині навіть старовинне Євангеліє збереглося.
Федір вигукнув с захватом:
— Брешеш! А показати можеш?
Франц стенув плечима:
— А йди до нас, як не віриш!
Федір перестрибнув через паркан і попрямував за Францем до хати.
Зайшли в бічну кімнату. Колись тут збиралися лютерани помолитися. Кімната була майже порожня, бідненька, але охайна. Стіл, що колись давно слугував за вівтар, порожній.
Попід стіною стояв комод.
Франц висунув найнижчу шухляду. На самому денці, під стосом постільної білизни лежало старезне Євангеліє. Поряд — вівтарний хрест, що поряд з потемнілим від часу деревом шухляди сяяв навіть потьмареною від часу поверхнею.
Франц шанобливо взяв в руки фоліант, що мало не розпадався:
— Ось, дивись яка старовина.
Федір, мигцем глянувши на книгу, показав на хрест:
— А це теж старовинне?
— А як же! Це мої пращури з Німеччини привезли. Бозна коли! — Франц розповідав просто, без хизування…
– І що? Він насправді золотий? Суцільно?
Франц підтвердив:
— Так. Це в давнину такі хрести робили. А згодом лютерани задовольнялися й простим дерев’яним хрестом.
— Який же ти, Франц, щасливий! — Федір явно лестив сусідові. — Такі речі — і просто вдома.
Франц зітхнув:
— Та не зовсім просто. Лежать по шухлядах. Те, що залишилось. Майже все культове начиння у моїх пращурів давно вилучили. Аби ж з якоюсь користю! А то забрали й знищили. Отож тепер ми на видноті нічого не залишаємо.
— А як же це не забрали? Ну… тоді? В революцію? В 1917-му?
— А мої родичі встигли дещо переховати. В катакомбах переховали. А згодом якось все потроху принишкло.
Федір дістав з кишені складний ніж:
— Дивись! Справжній, німецький!
Франц взяв до рук ножа. Відкрив. Закрив. Неохоче повернув власнику.
— Оце так річ! Звідкіля він у тебе?
Федір навмисно оминув питання:
— Хочеш, подарую?
— Та мені нема чим віддячити!
— А ти поводи мене по підземеллях. Ти ж місцевий, маєш знати. Знаєш?
Франц відповів:
— Звісно, знаю. А не злякаєшся? Під землею не всяк витримує.