Чому дзвенять цикади
- Автор: Тиховская Татьяна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:
А потім колонії захлюпнув хаос громадянської війни і свавілля численних розбійних зграй, що паслися по колись заможним дворам нащадків переселенців. Хоч живими залишили. Не повирізали, як в інших селах.
Більшовики трохи згодом знову встановили свою владу. І почалося. Всі церковні структури було зруйновано. Ні в одній церкві не проводились богослужіння. Як католики, так і лютерани втратили місця, де б вони могли збиратися разом. Тих пасторів, що залишилися в живих і не встигли покинути країну, було заарештовано. За прояви належності до будь-якої конфесії можна було отримати строк в таборах суворого режиму.
Німці-колоністи вбачали єдиний вихід з такої скрути: тікати з країни!
Тож хвиля емігрантів ставала дедалі потужнішою.
Рання весна розходилася рясним дощем. Від струменів, які навкіс періщили у вікно, на підвіконні утворилася калюжа, що поступово підкрадалася до краю, аби перелитися на підлогу.
В інший час або Фріда або її свекруха навипередки підбігли б до вікна з ганчіркою. Та не сьогодні. Сьогодні вони обидві старанно складали речі до величезних лантухів. Фріда часто-густо сідала відпочити.
В кімнаті крім жінок товкся тільки дворічний Франц. Хлопцю такий гармидер був навіть до вподоби. Він залюбки залазив на височенькі мішки, аби сковзати з них на підлогу.
Рипнули двері. В кімнату зайшов Вольдемар. Мовчки стягнув дощовика, що вода з нього аж струменіла. Мовчки повісив його на цвях біля дверей.
Мовчав.
Вольдемар працював в колгоспі чабаном. Грошей, що їх він отримував на трудодні, ледве вистачало на найнеобхідніше. В колгоспі працювала й мати. А жінка, Фріда, не працювала поки що лише тому, що одного за одним народжувала дітей.
От і тепер вона була при надії, з двома маленькими дітьми. Але родина вирішила не чекати пологів, а виїжджати. Втрачати вже було нічого.
Перша не витримала мовчанки Фріда. З острахом і надією спитала чоловіка:
— Ну, що? Не тягни! Дозволили їхати?
Вольдемар похмуро відповів:
— Ні, не дозволили.
Фріда з відчаєм спитала:
— А ти пояснив, що ще позатой рік наших скільки виїхало? Чому ж нам не можна?!
— Я намагався. Я справді намагався. Але той клятий урядовець навіть не дослухав. Каже, як буду наполягати, запроторять мене в трудовий табір за п’ятдесят четвертою статтею[21]. Якийсь вони там закон ухвалили, що навіть поза межею Радянського Союзу можна людину засудити за дії для послаблення влади робітників і селян.
Фріда аж застогнала від безсилля:
— Та заради Бога! Чим же ми її послабляємо?! Просто хочемо поїхати, де краще живеться простим людям. А тут що? Церкви руйнують, релігію забороняють! Якщо ми хочемо залишатися в своїй вірі, чи це такий гріх? А ми не маємо права бодай вдома помолитися! Дідівську реліквію ховаємо як сатанинські причандали!
Безсилля пролилося рясними сльозами.
До Фріди швиденько підійшла свекруха, притисла її обличчя до своїх грудей і пошепки скоромовкою почала примовляти:
— Тшшшшшш! Тихо, тихо! Навіщо ти про це вголос балакаєш? Ще прийдуть ті, останню пам’ять відберуть!
З бічної кімнати зайшла сестра Франца Емма, що тільки трохи була за нього старша. Звернулася до матері:
— Мамо, я зібрала речі для своєї ляльки. Коли ми рушатимемо у подорож?
Фріда наче й не чула. Тож до Емми звернулася бабуся:
— Бери свої речі — і гайда у подорож до сусідів, попід землею.
Емма радісно зойкнула:
— Це через підвал? Куди ви мені ні в якому разі не дозволяєте ходити?
Бабуся пояснила:
— Так то ж самій! А з кимось із дорослих можна. То що, ходімо?
Взяла онуку за руку, озирнулася на похнюплених сина та невістку:
— Піду поспитаю, як там Юстуси. Вони подавали документи на еміграцію в Німеччину, не в Америку. То, може, у них ліпші новини.
Разом з онукою стара вийшла в двері.
В кімнаті запала мовчанка. Фріда вже не плакала, тільки зітхала.
Вольдемар деякий час постояв, наче не мав чим заспокоїти дружину. А потім потягнувся за дощовиком.
— Нічого не вдіяти, — сказав начебто сам до себе. — То, може, я піду до отари? Там їхня колгоспна кошара протікає. То якось дірки прикрию. Шкода ж овець.
Фріда, що була знесилена плачем, кволо запитала:
— А тобі що до них? Все одно вони вже давно не наші, а колгоспні. А ти досі їх жалієш.
Вольдемар відповів дещо винувато:
— Худоба ж чим винна? Я хоч чабаном коло них лишився. Ще за батька призвичаївся. То я піду?
Жодне лихо не здатне пробитися крізь панцир звички. Фріда, виплакавши чи не всі сльози, почала поратися по господарству.
21
Стаття 54 Кримінального кодексу УРСР (1927 і 1934) — стаття, що передбачала відповідальність за «контрреволюційну діяльність», «зраду батьківщини».