Чому дзвенять цикади

От і тепер вона була при надії, з двома маленькими дітьми. Але родина вирішила не чекати пологів, а виїжджати. Втрачати вже було нічого.

Перша не витримала мовчанки Фріда. З острахом і надією спитала чоловіка:

— Ну, що? Не тягни! Дозволили їхати?

Вольдемар похмуро відповів:

— Ні, не дозволили.

Фріда з відчаєм спитала:

— А ти пояснив, що ще позатой рік наших скільки виїхало? Чому ж нам не можна?!

— Я намагався. Я справді намагався. Але той клятий урядовець навіть не дослухав. Каже, як буду наполягати, запроторять мене в трудовий табір за п’ятдесят четвертою статтею[21]. Якийсь вони там закон ухвалили, що навіть поза межею Радянського Союзу можна людину засудити за дії для послаблення влади робітників і селян.

Фріда аж застогнала від безсилля:

— Та заради Бога! Чим же ми її послабляємо?! Просто хочемо поїхати, де краще живеться простим людям. А тут що? Церкви руйнують, релігію забороняють! Якщо ми хочемо залишатися в своїй вірі, чи це такий гріх? А ми не маємо права бодай вдома помолитися! Дідівську реліквію ховаємо як сатанинські причандали!

Безсилля пролилося рясними сльозами.

До Фріди швиденько підійшла свекруха, притисла її обличчя до своїх грудей і пошепки скоромовкою почала примовляти:

— Тшшшшшш! Тихо, тихо! Навіщо ти про це вголос балакаєш? Ще прийдуть ті, останню пам’ять відберуть!

З бічної кімнати зайшла сестра Франца Емма, що тільки трохи була за нього старша. Звернулася до матері:

— Мамо, я зібрала речі для своєї ляльки. Коли ми рушатимемо у подорож?

Фріда наче й не чула. Тож до Емми звернулася бабуся:

— Бери свої речі — і гайда у подорож до сусідів, попід землею.

Емма радісно зойкнула:

— Це через підвал? Куди ви мені ні в якому разі не дозволяєте ходити?

Бабуся пояснила:

— Так то ж самій! А з кимось із дорослих можна. То що, ходімо?

Взяла онуку за руку, озирнулася на похнюплених сина та невістку:

— Піду поспитаю, як там Юстуси. Вони подавали документи на еміграцію в Німеччину, не в Америку. То, може, у них ліпші новини.

Разом з онукою стара вийшла в двері.

В кімнаті запала мовчанка. Фріда вже не плакала, тільки зітхала.

Вольдемар деякий час постояв, наче не мав чим заспокоїти дружину. А потім потягнувся за дощовиком.

— Нічого не вдіяти, — сказав начебто сам до себе. — То, може, я піду до отари? Там їхня колгоспна кошара протікає. То якось дірки прикрию. Шкода ж овець.

Фріда, що була знесилена плачем, кволо запитала:

— А тобі що до них? Все одно вони вже давно не наші, а колгоспні. А ти досі їх жалієш.

Вольдемар відповів дещо винувато:

— Худоба ж чим винна? Я хоч чабаном коло них лишився. Ще за батька призвичаївся. То я піду?

Жодне лихо не здатне пробитися крізь панцир звички. Фріда, виплакавши чи не всі сльози, почала поратися по господарству.