Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— Він малює? — здивовано запитала Клер, головна і найближча подруга. — На власному весіллі?
— Здається, єдиний спосіб відволікти його від малювання — це стати на порозі голою, — зауважила Адрієн, і всі дівчата засміялися.
Ввечері після забави, коли молодят оплесками проводили до спеціально прикрашеного готельного номера, Адрієн найперше скинула з ніг туфлі.
— Боже, яке щастя! — зітхнула вона.
— Я теж дуже щасливий, — зізнався Білл.
— Не вірю, — посміхнулася Адрієн. — Ти ж не ходив цілий день на підборах. Чоловіче! — вона подивилася йому в очі.
Він обійняв її двома руками.
— Що, дружино?
— Поцілуй мене, — чи то попрохала, чи звеліла вона, а втім, у такій ситуації прохання мало відрізняється від наказу, і він поспішив скоритися.
Вони цілувалися, поки забракло повітря, а потім вона сказала:
— А тепер як чоловік починай виконувати свій подружній обов’язок.
— Охоче! — він підняв її та зробив крок до розкішного ліжка.
— Ні! Не цей. Зроби те, що жінка сама не може.
Білл дещо розгубився:
— Так я ж наче й збирався...
Вона посміхнулася, зняла його руки зі своєї талії й обернулася спиною.
— Ну!
Він знову обійняв її та притиснув до себе. Вона деякий час стояла, насолоджуючись обіймами, а потім сказала:
— Сукню розстібни!
— Тобто? — не зрозумів Білл.
— Там гачки на спині. Я до них не дістану.
— А-а! — засміявся він і почав шукати застібку.
— Це — те, що жінка не може зробити сама.
— Невже? А я думав...
— Усе по черзі.
Коли він нарешті впорався з останньою защіпкою, Адрієн спритно вислизнула з його рук і грайливо посміхнулася:
— Я пішла до ванної, а ти тут без мене не засинай. Домовилися?
— Ну що ти!
Ванна — одна з улюблених жіночих розваг, а особливо коли йдеться про визначні моменти життя, яким, безперечно, є весілля. Адрієн ніжилася у гарячій воді, даючи відпочинок стомленим ногам та заряджаючись енергією на майбутню ніч.
І коли вона нарешті вийшла з ванної, то побачила, що її чоловік сидить на тумбочці і перемальовує свої начерки у великий альбом, який невідь-як опинився в номері.
— Білле! — здивовано вигукнула вона.
— Кохана, пробач, мені треба привести до ладу замальовки, поки з голови не вивітрилося. Я швидко.
— Білле! — у голосі задзвенів метал.
— Так-так, я вже закінчую, — він не відривався від малювання.
Здивування Адрієн погрожувало перерости у роздратування, але вона раптом згадала свою розмову із дружками і посміхнулася. Руки розв’язали пояс білого купального халата.
— Білле, поглянь на мене, — сказала вона ніжно, майже не чутно.
І водночас із тим, як його обличчя піднімалося вгору, назустріч голосу, халат почав сповзати вниз, залишаючи власницю голою і бездоганною, якою й має бути дружина у першу шлюбну ніч.
Пальці Білла випустили олівець, і він без звуку упав на м’який килим, а за ним на підлогу полетів альбом із начерками. Бо скільки б разів художник не малював модель, йому не притлумити одвічних інстинктів, що тримають на світі людство. Інстинктів першотворчості, які врешті-решт і народжують усі мистецтва.
13
Тонка тканина тріснула і розлізлася, оголяючи повні білі груди. Капітан Стекляр щосили смикнув іще, розриваючи сорочку до кінця. Жінка відвернула пополотніле обличчя.
— Не подобається? — запитав Стекляр і взяв її за підборіддя. — А мені, думаєш, подобається отут з тобою воловодитися? Будеш говорити?
— Я. Нічого. Не. Знаю, — чітко повторила підслідна.
— Не знаєш... То може, тебе солдатам віддати на забаву? У тебе є за що потриматися, — рука капітана спустилася від підборіддя вниз, торкаючись жіночої шкіри.
Жінка знову відвернула обличчя.
— Ну! — голос слідчого забринів від роздратування.
У цей момент за дверима почулися швидкі кроки і за ними пролунав стукіт у двері.
— Так! — відповів Стекляр.
На порозі стояв Мудрицький з текою в руках.
— Знайшов! — радісно видихнув він.
— Що знайшов?
— Ен Ха! — очі лейтенанта світилися від задоволення собою.
— Ага! — Стекляр виструнчився і застібнув комірець. — Ходімо, розкажеш, — він підійшов до дверей і визирнув у коридор. — Сержант, залишаю тобі Волошину. Всип їй як слід, поки я повернуся.
Рука, яка торкалася грудей підслідної, смерділа її потом, тому довелося довго відтирати шкіру носовичком.
Після прохолодного підвалу внутрішньої тюрми кімната слідчої групи здавалася лазнею. Стекляр зайшов першим і присів просто на стіл:
— Ну що, показуй, — наказав він.
Бібліотекар відкрив теку:
— Ніл Хасевич, художник, користується псевдонімами Левко, Рибак, Бей, Зот, Старий. Член так званої Української Головної Визвольної ради. Розшукову справу відкрито у 1944 році.
— І досі не впіймали?
— Ні. Мабуть, полювали за більшою рибою.
Стекляр гмикнув:
— Лейтенанте, я вам, здається, вже розповідав, що оця Визвольна рада — їхній головний сходняк. Як наша Верховна рада, тільки бандитська. Так що риба це велика, — він забрав у Мудрицького теку і почав гортати. — Хасевич... Рибак... Бей... Зот... Стоп!
Бібліотекар завмер, немовби ця команда стосувалася його. А Стекляр видобув хустку і витер спітніле чоло:
— Зачекай... Волошина, та, що я зараз допитував... У її справі згадується якийсь Зот. Чи не цей самий?
Лейтенант знизав плечима:
— Треба розпитати.
— Вона не скаже, — махнув рукою Стекляр. — Здохне, а не скаже. З нею вже два тижні працюють, а толку нуль. Я таких знаю.
Він витягнув з кишені портсигар, відкрив і простягнув Мудрицькому:
— Закурюй.
— Дякую.
Спробувавши від нервів цигарку після вогневого хрещення у криївці Буйного, бібліотекар швидко пристрастився до цієї справи і став органічною складовою оперативної групи. Стекляр припалив собі й молодшому товаришу та із задоволенням випустив велике кубло диму.
— Єдиний вихід — застосувати легендоване підпілля. Знаєш, що таке легендоване підпілля?
— Ні, — зізнався Мудрицький.
— Це наші люди, які діють під виглядом бандитів. Убивають, грабують, мордують.
— Навіщо?
— Хіба не зрозуміло? Щоб дискредитувати їх в очах селян і позбавити підтримки.
Бібліотекар здивовано підняв брови:
— А хіба в них є підтримка?
— Ще й яка! Ну а коли наші хлопці начеплять тризуби, прийдуть у село, повішають вчительку на смереці, ще й на грудях їй напишуть «Слава Україні», то сам розумієш, селянин від бандитів відвернеться. Бо він шанує вчителів.
— Хитро, — лейтенант схвально кивнув і затягнувся.
— А у випадку з Волошиною це буде виглядати так: ми влаштовуємо втечу, нібито випадково. Вона потрапляє до рук нашого легендованого підпілля і там розповідає все, що знає, бо вони для неї свої. Зрозумів?
— Ого! — лейтенант був у захваті.
— Звісно, це морока, — продовжував пояснювати Стекляр. — Тому з кожною сявкою цей номер виконувати не будеш. Але, судячи зі всього, наша Ніна Волошина, а точніше її знайомий Зот, того вартий. Правильно я міркую?
— Так точно! — акуратист Мудрицький плюнув у долоню і погасив у ній недопалок.
Стекляр розтер свій по підошві чобота.
А за три дні машина, що перевозила в’язнів з внутрішньої тюрми МҐБ до розподільника, несподівано потрапила у засідку бандитів. Почалася стрілянина та звичайна у таких випадках метушня, під час якої підслідній Ніні Волошиній вдалося втекти — конвоїр недостатньо міцно зв’язав їй руки, за що пізніше при розборі інциденту був покараний усною доганою.
Ніна ішла лісовою стежкою, розтираючи червоні від мотузки зап’ястки, коли назустріч їй з кущів вийшли двоє:
— Слава Україні! — сказав один із них.