Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
«Цікаво, вона справді хоче знати, як мої справи, чи запитала для годиться?» — подумалось мені.
— Щось вигляд у тебе… Замордований якийсь…
Ох уже ця Вероніка!.. Але вона завжди була безцеремонною… Я трохи знітилася. Натомість Вероніка виглядала чудово. Дорогий шкіряний плащ глибокого винного кольору. Чобітки в тон плаща і бездоганна зачіска. Я почувалася незатишно у своїй поношеній куртці з болоньї, розтоптаних чобітках-«гівнодавах» і з розпатланим мокрим волоссям. Ну й нехай… Ми потеревенили про те, про се.
І я раптом згадала картинку з моєї далекої юності, Умань та Людмилу, мою подругу… Саме ту, першу красуню з-поміж дівчат, на яку колись так хотілося бути схожою. А ще — старого дивака, який напророкував їй «дамоклів меч» від власної доньки… Я її нещодавно зустріла…
— Поліно? — гукнув мене низький, трохи хрипкий голос.
Обличчя цієї втомленої літньої жінки я начебто звідкись знала… І тут — як спалах!
— Люда?
— Що, так змінилася? Не впізнала?
— Та ні, — промимрила я. — Вибач, просто задумалася… Як ти, Людочко, живеш?
— Та що там моє життя…
Я вдивлялася в неї. Невже це вона? Втомлена, постаріла, розчавлена жінка…
— Може, зайдемо, трохи зігріємося? — я кивнула на затишне кафе через дорогу. Люда зам’ялася.
— Гаразд…
Історія, яку вона мені повідала, просто приголомшила.
— Пам’ятаєш Олега з нашого курсу? На останньому курсі я почала з ним зустрічатися…
— Пшеничного, отого «короля міста»? Ще б пак! З вас була така гарна пара…
— Ото ж бо й воно — була…
Людмила продовжувала:
— Коротше, одружилися ми. Грошенята в нього водилися, життя здавалося прекрасним. Де ми тільки не були — Туреччина, Єгипет, навіть у Парижі побували. Через рік народилася донечка…
«Он як, донечка… — подумала я. — Невже старий дивак наперед знав, що буде зі мною і з Людмилою ще 30 років тому? Але як? Може… це й не людина була? Тоді хто?»
Я згадала, що він мені напророчив, і гірко всміхнулася. Де воно, те щастя й багатство? Заблукало…
— А в тебе є діти, Полінко?
— Аякже, синок, — я посміхнулася.
— Ну, а я зі своєю Ірочкою так носилася… Усе їй — вдягала, як лялечку, дорогі цяцьки… Олег, звісно, любив малу, але щоб допомагати… Де там! А я сама, все сама, скільки ночей безсонних… Та що я розказую? Ти сама знаєш, як воно — з малими…
— А він?
— Та що він? Гуляв по-чорному… Спочатку я лаялася, а тоді подумала: хай воно згорить, таке життя… Подала на розлучення.
— А дитина?
— Поки ми воловодились, мала жила у свекрухи. А та на мене аж шипіла, коли бачила.
«Так… — Спина вкрилася сиротами. — Що далі в ліс, то більше дров…»
— Коротше, Ірка росла балуваною, комизливою, мабуть, як і її татусь змалечку. Отож Ірку мені зіпхнули на руки — і квит.
— А що з нею тепер?
Люда важко зітхнула, але, мабуть, хотіла виговоритися.
— Полінко… — затнулася вона. — Її посадили. У тюрмі вже шість років. І ще п’ять сидітиме! Господи! — вона схлипнула. — Нехай би там уже й залишалася! Я з жахом чекаю того дня, коли вона повернеться…
— Але ж… Як, за що?!
Людмила сьорбнула чаю.
— Що розказувати? З компаніями такими водилася… Подруги — шльондри… Наркотики. А потім… — вона закрила обличчя. — Хлопця вона свого шименула ножем… І мене заодно… Я вижила, а він, бідолашний, ні…
— О Господи! — видихнула я.
— Такий гарний хлопець… був. Ірка теж була красуня. Він любив її… Прийшов до мене — поговорити. Хотів її вилікувати. Розумієш? Ми з ним балакали, аж тут у кімнату залітає Ірка… з ножем у руках…
Слова давалися Людмилі все важче й важче.
Я заціпеніла.
— А ти ж як? — запитала вона мене, згорьовано втупившись у стіл.
— Нічого… — вичавила з себе. — Як усі.
Чи пам’ятає вона того старого і його пророцтво?
…І ось зараз, під час розмови з Веронікою, у мене за кілька секунд промайнула в голові ота зустріч. Недаремно кажуть: «Не родися красний, а родися щасний».
А Вероніка про щось жваво теревенила. Я слухала неуважно, та раптом почула:
— Слухай, а давай допоможу тобі на якийсь шлюбний сайт потрапити? У мене шлюбна агенція… Шансів у тебе, правда, не так багато, сама розумієш, вік… — підпустила шпильку Вероніка. — До речі, скільки тобі?
— Сорок п’ять…
— Ну, може, дідок якийсь багатенький знайдеться… Будеш потім заможною спадкоємицею! Подумай — усього лише п’ятдесят гривень на місяць! А я перекладатиму ваші листи…