Бережіть янголів своїх
- Автор: Брукс Татьяна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-054-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бережіть янголів своїх». Краткое содержание книги:
У творах, що увійшли до цієї книжки, авторка розповідає історії звичайних жінок, які відчайдушно хочуть бути щасливими. Але життя, немов бурхливий вир, часто зводить нанівець усі їхні мрії та сподівання… Та коли опускаються руки, хто ж вершить нашу долю і допомагає не втратити віру та надію на краще? Ця книжка допоможе отримати відповіді на ці та інші непрості питання, а ще заглибитися у світ людських почуттів, де вкотре протиборствують життя і смерть, кохання й розлука, вірність і підступна зрада…
— Третю — за любов…
Ми чаркувалися й пригощалися. Тоді танцювали… на столі. Дуріли, як замолоду. Коли перейшли до чаю, Наталка раптом засмутилася. В очах — сльози.
— Ти чого, Наталочко?
— Мені тебе-е-е-е шкода, — схлипнула вона. — Начебто ж не остання і досі гарна яка… А скільком ти допомага-а-ала! Де ж вони всі тепе-е-ер?! І цей тві-і-ій «гра-а-ак» міг би хоч зателефонува-а-ти, — тягла вона сумну пісню.
— Ох, Наталочко моя люба, хай їм грець! Уяви собі нас — таких гарних — років десь так через п’ять… Ти заробиш отакенну купу грошей! — засміялася я й підвела очі до неба…
— А в тебе перукарський бізнес піде знаєш як? — теж мрійливо підхопила подруга.
— Тебе підвищать на роботі, — продовжувала я. — Будеш старшою у себе у відділенні… ні, у всій лікарні!..
— Ну, це ти вже загнула, Полінко! У лікарні? Щоб бути старшою, в нас блат потрібен, — засміялася подруга.
— Ні, коли мрієш, просити треба завжди більше, щоб хоч щось здійснилося… — заперечила я.
— Ну, тоді ти будинок продаси і квартиру собі класну трикімнатну придбаєш! Ні, краще — будинок! Розкішний, на два поверхи…
— А Борис твій пити кине, візьметься за розум…
— А ти одружишся з гарним і багатим чоловіком…
«Та-а-ак, «Остапа понесло», — промайнуло у мене в голові… — Далося ж їй це заміжжя!»
— Ой, Наталко, ну звідки в нас багатий, та ще й гарний, знайдеться? — Я розсміялася.
— Ну, не з нашим, так… Ти чого фиркаєш? Із французом чи з американцем одружишся, — завершила переможно подруга.
— Ха-ха-ха! Ну де той француз? Який американець? Звідки вони в нас візьмуться? Тут вони не водяться. Вони у Франції та Америці десь. А якщо й знайду, то їм треба не таку немічну шкапину, як я. Їм молоденьких подавай, топ-моделей. А ось ти, як розбагатієш, купиш… машину! Хочеш машину?
— Хочу. Тоді торби тягати на горбі не треба буде, — зітхнула Наталя.
— А яку ти машину хочеш?
— «Ладу». Її ремонтувати дешевше.
— А я «Хонду» хотіла б. Або «Мазду»…
— Та-а-ак, губа в тебе — не з лопуцька, Полінко.
— Уже й помріяти не можна… безкоштовно ж, — пирснула я.
— Тоді за це й вип’ємо. Щоби мрії здійснилися!
— Еге, шукай дурних… Звісно, як рак свисне.
Але випити — випили.
— Уявляєш: візьмемо своїх хлопців — і гайда на море! До Ялти. Або навіть до Сочі!
У нашому тодішньому бутті Ялта чи Сочі дорівнювалися Венері або Марсу. Дуже далеко й недосяжно. Утім, як і все те, про що ми теревенили.
— Купимо розкішні сукні… — підтримала тему Наталка.
— Прогулюватимемося алеями в капелюшках з отакенними полями… Купатимемося в морі досхочу, а тоді валятимемося на гальці…
— …А ще — коктейльчики у гарних скляночках увечері подаватимуть…
— І підходить до нас такий американець: «Хау ду ю ду?», а неподалік його «Кадилак» стоїть…
— Ага… білий… перламутровий… Ох, Наталко, ну й занесло ж тебе! — засміялася я щиро, — давай-но повертатися на нашу грішну землю. Ну, ще по одній — «на коня», як-то кажуть — і спати.
— «На вгороді верба ря-а-сна, там стояла дівка кра-а-сна… Вона красна, ще й вродли-и-ва, її доля нещасли-и-ва», — виводили ми на повен голос під настрій.
Дивно, але нам сиділось дуже затишно. Вранці Наталка поїхала на роботу, а я почала думати: оце б утілити в життя задумане… Ну, якщо не все, то хоча б найнеобхідніше — продати будинок, виплатити нарешті Олексієві його частку, а на свою купити собі якесь житло.
Рішення, як завжди, прийшло несподівано і прямо до порога. Молода пара шукала недороге житло в селі для себе і двох дітей. У них не було відразу всієї суми, отож їм сподобалася моя пропозиція: вони мені дають завдаток. Із цих грошей я виплачую свої борги, а коли вони розрахуються повністю, — оформимо документи.
Так і зробили.
Для оформлення документів зібралося все сімейство, як моє, так і покупців. Мій «колишній» в останнє спробував переконати Вовчика віддати йому свою частку грошей за продане.
— Ні, тату, — заперечив вісімнадцятирічний хлопець, який останнім часом сильно подорослішав. — Ми з тобою чоловіки. Значить, сильніші. А мама — жінка. Я не можу, вибачай.
— Мамо, — звернувся згодом до мене син. — Якщо я віддам тобі свою частку грошей, ти зможеш купити собі квартиру і потім оплачувати її?
— Гадаю, зможу, але це буде й твоя квартира.
— Та ні, запиши її на себе. Одна людина менше сплачуватиме за комуналку.