Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Швалишт! Заходьте…
Терпке та іскристе вино подавала смуглява Марія. Босонога дівчина, стан якої легке платтячко обтягло, ледве позначивши пружні маленькі груди. Вона долі спустила довгасті пишні вії, що під ними тремтіли швидкі оченята.
– Маєш гарну дочку! – з захватом сказав Діодор.
– Дочка й не дочка, – зідхнув старий, – пий вино. Воно несолодке, але своє.
Марія зникла, залишивши одкритими двері. Халупка старого – напівпечера, вросла в скелю над берегом, і в одкриті двері видко саме море безкрає – спокійне. Заобрійні солоні вітри лагідно пестили всі закутки злиденної хатини.
– Пий вино. Дочка й не дочка. Я ніколи не мав дітей. Жінки не мав ніколи. Марію взяв до себе – їй було три роки. У санаторії її мати померла. У Сухумі. Я був за сторожа. Умерла, – красива була. Вірменка була. Була акторка – співала. Узяв за хазяйку Марію. Три роки мала. Мене – татко зове. Тепер має п’ятнадцять. Віддасться й буду сам знову. Хто піде жити до мене? Я – бідний… Пий вино. Камбалу їж. Хто спробує камбали, той не кине Апсни.
Іскристе й терпке вино пили, а море крізь двері сонячні шляхи золоті проклало кудись у глибінь – до Царграду заморського.
– Ти гість і ти друг мій.
– Я хочу з тобою працювати.
Старий не здивувавсь, але глибока зморшка лягла йому межи брів.
– Апсни – нещасна країна…
Пили вино.
Діодор залишився в старого абхазця. Щільний ланцюг похмурих гір провів надійну лінію між ним та колишнім.
І от – вітер має їхніми сорочками, а не по зимовому гаряче сонце пестить їхні спижові, спітнілі, порохом укриті обличчя. Звільняють землю від кам’яних пут. Натрудженими руками – камінь за каменем витягають, оббивають землю, котять теє каміння та мурець із нього складають навколо.
Мовчки працюють. Хіба закрекче з натуги старий, чи кашлем зайдеться молодший. Лагідно море шепоче бурлацької пісні та солоний вітрець пестить їхні тіла.
Стежкою, що в’ється, мов засохла гадючка, між звислих куп каміння, сходить Марія. Вона на плечі несе тонкий кухоль, сповнений холодної гірської води. Вона йде струнко та легко, ніби в просторах пливе, ніби ноги її й не торкають зовсім гаряче каміння.
Усміх лягає працівникам на вуста, усміх ллється по ледве помітних хвилях, усміх цілує верховини.
Спраглими вустами прилипає старий до кухля, зростається з ним у єдину кам’яну фігуру, а очи Діодора сплітаються з її очима, сплітаються на величну радість. Радість праці й спочинку, жагучої спеки й прохолоди…
Раптом старий одривається, передає кухля Діодорові, широким рухом руки обіймає терен своєї праці:
– Друже, тут має бути тютюн!
Діодор стискає мозолясту руку, цілує її й сміється… Дідові? Морю?..
Алеї струнких кипарисів, кошлатих пальм, червонуватих криптомерій та запашних лаврів довгастими струнами прорізають буйну зелень кедрів, ріжноманітних сосен, зразки яких зібрано тут зі всього світу. Кам’янистим узгір’ям плазують м’ясисті кактуси, наїжуючи свої пожовклі колючки, а крислаті агави повитягали, мов велетенські свічки, свої одинокі квіти, щоби, виплекавши плід, негайно померти…
– Вони цвітуть тільки раз на життя, Маріє?
– Раз на життя.
– Але яке це красиве життя – півстоліття збирати солодкі, п’яні соки, щоби світові дати чарівний, поодинокий плід; ціле життя мати нехибну, святу мету!
Вона дивиться на нього повними пестощів, повними моря очима. Іскристими очима сіє він радість – до моря, до сонця й, картавлячи мову, напружуючи пам’ять, каже:
– Бара сара бзей ізбоїт![16]
Вона легко всміхається, маленькі пружні груди хвилюють під тонкою тканиною, спускає долі вії, – вони ледве здригаються, – й шепоче:
– Сара бара бзя ізба![17]
Різнокольор зелені, японської та африканської, чилійської та парагвайської – від дебелих листів хамеропса до тендітних голочок ніжної хвої творять дивний калейдоскоп відтінків та пахощів. Буйним цвітом цвітуть троянди та камлії, а перелітні пташки, до вирію простуючи, лишившися тут зимувати, сповнюють повітря голосами українських садів.
– Маріє! Це наші пташки!
– Я люблю їх.
Довгими алеями йдуть вони до контори сухумського парку – по насіння.
На своїй руці він чує дотик її живого плеча. На щоці своїй почуває вона його гарячий подих.
– Біля нашої хатинки ми посадимо святу аґаву!
– І чекатимем цвіту!
…Кам’янистим шляхом повертали стомлені й щасливі й час від часу озиралися: з-поміж одностайних кольорів зимового пейзажу – тьмяних та невиразних – на південь від міста залягла широкою смугою зелена пляма й буйною хвилею від самого моря збігала на гору, встромивши в її верховину гостроверху баню білого замку.
16
Тебе – жінку дуже люблю.
17
Люби мене – жінку.