Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Імоджен взяла книжку, прислану з бібліотеки, й заглибилася в читання. Досить різко, бо груди їй схвилювало дивне почуття, Вініфред сказала:
— Іди-но, доню, з книжкою до своєї кімнати та спочинь перед обідом.
Імоджен, не відриваючись від книжки, пішла нагору сходами. Вініфред почула, як зачинилися двері її кімнати, і глибоко вдихнула повітря. Невже це весна лоскоче їй нерви, збуджуючи тугу за «блазнем» усупереч її розуму та ображеній чесноті! Чоловічий запах! Легенький дух сигар і лавандової води, якого вона не чула з того вечора минулої осені шість місяців тому, коли сказала йому, що він перейшов усі межі. Звідки він узявся тут? Чи, може, це їй причулося, може, це породження її уяви? Вона озирнулася довкола. Нічого, аніякісіньких змін,— і в холі, і в їдальні все на своїх місцях. Це якась ілюзія запаху — болісна, безглузда ілюзія! В срібному кошику лежали нові картки: дві — містера і місіс Полгейт Том і одна містера Полгейта Тома. Вона понюхала їх, але вони пахли звичайно, як усяка візитна картка. «Мабуть, я втомилася,— подумала вона.— Піду трохи полежу». Вітальня вгорі потопала в сутінках, чекаючи, щоб чиясь рука засвітила вечірнє світло; Вініфред зайшла до спальні. Вікна тут були запнуті завісами, і в кімнаті стояв присмерк, бо вже минула шоста. Вініфред скинула пальто — знову цей запах!— і враз завмерла, ніби скам'яніла, притиснувшись до спинки ліжка. Щось темне підвелося з канапи в протилежному кутку. У Вініфред вихопилося слово, яке в її сім'ї вимовляли тільки в хвилину страху: «Боже!»
— Це я, Монті,— озвався голос.
Схопившись за бильце ліжка, Вініфред простягла руку й крутнула вимикач над своїм туалетним столиком. Дарті з'явився на краю світлового кола, осяяний від пояса, де бракувало ланцюжка від годинника, до черевиків, темно-коричневих, лискучих, але — ой леле!— з діркою на носку. Груди й обличчя були в тіні. Так, він схуд,— а може, це гра світла? Він ступив уперед, тепер освітлений від носків черевиків до темного чуба — так, трохи посивілого! Обличчя його потемніло, пожовкло; чорні вуса втратили свій хвацький вигляд і понуро обвисли; на обличчі з'явилися незнайомі їй складки. Краватка була без шпильки. Його костюм — так, вона впізнає його,— але який пом'ятий, витертий! Вона знову глянула на носок черевика. Якась велика, безжальна хвиля налетіла на нього, перекинула, скрутила, понесла й понівечила. І вона стояла мовчки й непорушно, дивлячись на Дірку на носку.
— Ось так!— сказав він.— Я одержав листа. Я повернувся.
Груди Вініфред заходили ходором. Туга за чоловіком, що охопила її від того запаху, боролася з пекучими ревнощами, яких вона досі не знала. Ось він перед нею — темна і наче зацькована тінь елегантного, самовпевненого Дарті! Яка сила спустошила його так — вичавила, наче апельсин, залишивши тільки суху шкоринку! Та жінка!
— Я повернувся,— знову сказав він.— Скільки я пережив! Боже милий! Приїхав на палубі. У мене нічого не лишилося, крім того, що на мені, та цієї валізи.
— А кому ж дісталася решта?— скрикнула Вініфред, якій зразу допекло до живого.— Як ти насмілився повернутись? Ти ж знав, що того листа з наказом повернутися додому послано тільки для того, щоб я могла дістати розлучення. Не торкайся до мене!
Обоє стояли, тримаючись за бильця великого ліжка, в якому вони стільки років спали разом. Багато разів, так — багато разів вона хотіла, щоб він повернувся. Але тепер, коли він вернувся, вона сповнилася холодною, затятою ворожістю. Він підвів руку до вусів, але не підкрутив їх, як колись, а тільки потяг донизу.
— Боже!—мовив він.— Якби ти знала, що мені довелось пережити!
— Я рада, що не знаю.
— 3 дітьми все гаразд?
Вініфред кивнула головою.
— Як ти зайшов?
— Одімкнув двері своїм ключем.
— Отже, слуги не знають. Ти не можеш залишитися тут, Монті.
Він коротко й невесело засміявся.
— А куди мені дітися?
— Куди завгодно.
— Поглянь на мене. Ця... ця клята...
— Якщо ти скажеш хоч одне слово про неї,— вигукнула Вініфред,— я зразу ж піду на Парк-лейн і не повернуся!
Раптом він зробив просту річ, але таку невластиву для нього, що Вініфред стало його жаль. Він заплющив очі, ніби кажучи: «Гаразд! Я мертвий для світу!»