Тисячолітній Миколай

В газетах галасували: „Ми! Ми! Ми!“, — а я сидів у своєму степу і думав про те, що треба б писати: „Нас! Нас! Нас!“. В баранячий ріг, в сміття, в потерть, в пил і прах!..

І нікому не поскаржишся, нікому не скажеш, не відкриєш очей, бо хто ти є?

Попереду була довга зима посеред холодного мертвого залізяччя, а скільки ще таких зим? Радянський комбайн працює місяць або два на рік, десять місяців ремонту. Радянський трактор ремонтується від дня свого заводського народження і до списання на брухт. Взаємини між радянськими водіями і радянськими автомобілями досить заплутані і ніяк не розбереш, хто на кому їздить: водій на машині чи машина на водієві, бо вздовж усіх шляхів безмежної батьківщини нашої стоять взимку й улітку автомашини, а з-під них стирчать ноги нещасних їхніх водіїв, які ворожать під залізними днищами. А я в пдконаній, розтрощеній Німеччині сорок п’ятого року не бачив жодного шофера, який спробував би бодай підняти капот своєї машини, коли в ній щось зіпсується, він вилізе з кабіни, знайде поблизу телефон, подзвонить до авторемонтної приватної майстерні, яких там натикано, як грибів у лісі після теплого дощу, звідти приїдуть з тягачем, заберуть його машину і…

Коли я розповів про це Положаєві, той злякано замахав руками: не чув, не знаю, не вірю і не хочу, бо то все від лукавого, відрижки експлуататорського суспільства, якому далеко до суспільства соціалістичного, де хто був ніким, той стане всім, а трактор став усім за друга, ото й пісня уся, ото й пісня уся…

Я жив тепер в Зашматківці в мами, на свої механізаторські заробітки став добудовувати до зліпленої сяк-так хатини ще один прихалабок, флігель, як пишно висловлювався знищений нами дощенту дворянський клас, я вперто перемірював горбистий степ між Положаївкою і Зашматківкою своїми ветеранськими ногами, відігрівав захололу над залізом душу біля маминої грубки, сушив біля вогню свою шинелю поряд з маминим сіряком, який назбирав у собі ще від осінніх дощів і туманів стільки тяжкої вологи, що зимові хуртовини вже ніби й не побільшували його неоковирної тяжкості, він стояв перед вогнем стовба, негнучо й закам’яніло, як наша велика держава, і коли моя худенька мама вдосвіта входила в цей задубілий вовняний панцир, я жахався, та водночас не міг без вдячності думати про наших предків, які вигадали таку дивну одіж для захисту від усіх стихій, що панують в українських степах.