Історія ГУЛАГу

Під час свого короткого перебування на Ізвєстковій Гінзбург працювала у вапняковому забої; вона не могла виконати норми і тому взагалі не отримувала їжі. Перші кілька вечорів вона «просиділа на вузлі в кутку барака», бо на нарах місця не було, спостерігаючи, як переважно голі жінки пили у спеці барака сурогатний алкоголь. Потім одна з жінок, що виявилася знайомою Гінзбург, хвора на сифіліс в останній стадії, дала їй місце, щоб лягти, проте полегшення виявилося невеликим. «Густий запах гниття» від проваленого носа сифілітички буквально душив. «На Ізвєстковій, як у справжнісінькому пеклі, не було не тільки дня і ночі, але й середньої, придатної для існування температури. Або крижаний холод вапнякового забою, або інфернальна спека барака».

У цьому таборі Гінзбург ледве уникла згвалтування. Одного вечора охоронці, які були «дуже далеко від начальства», увірвалися в барак і почали нападати на жінок. Іншого разу один з них несподівано кинув їй хлібину. Керівництво табору, яке чекало на перевірку, побоювалося, що вона може померти. «Наше воїнство, очуміле від глухомані, від обжерливості і спирту, від постійної гризні з дівками, зовсім втратило орієнтацію і не дуже розуміло, за що саме йому може перепасти. У будь-якому разі, акт про смерть їм був до приїзду начальства ні до чого»[1715].

Але їй вдалося втекти з Ізвєсткової. Друзі допомогли, щоб її перевели в інший табір; для цього знадобився вплив аж самої прибиральниці помешкання начальника Сєввостлагу. Іншим таланило менше.

Проте суворіший режим і довші терміни ув’язнення були не єдиною зброєю адміністрації у війні проти панування криміналітету. У Центральній Європі сила Радянського Союзу як держави-окупанта полягала у здатності підкуповувати місцеві еліти, перетворювати їх представників на своїх пособників, які свідомо і добровільно гнобили власний народ. Ці самі прийоми застосовувалися і для контролювання кримінальної еліти у таборах. Метод був прямолінійний: привілеї і особливе ставлення гарантувалося тим професійним злодіям — злодіям у законі, які відмовляться від своїх «правил» і співпрацюватимуть з владою. Ті, хто на це погоджувалися, отримували повну свободу гнобити своїх колишніх товаришів, навіть катувати і вбивати їх — охорона на це закривала очі. Ці суцільно продажні злодії — пособники влади отримали назву «суки»; між ними і тими професійними злодіями, що залишилися вірними своєму «кодексу честі», розгорілися криваві битви — «війна сук із злодіями».