Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Нове закручування гайок репресивної системи позначилося не тільки на політичних в’язнях. Тепер, коли продуктивність стала як ніколи значущою, начальство ГУЛАГу почало переглядати своє ставлення до професійних злодіїв. Їхня зіпсованість, лінь і небезпечна поведінка щодо охорони шкодила табірному виробництву. Тепер, коли вони більше не контролювали політичних в’язнів, не могли вони приносити і ніякої іншої вигоди. Хоча кримінальні в’язні ніколи не викликали такої ворожості, як політичні, а охорона з ними ніколи не поводилася з такою ненавистю, повоєнне керівництво ГУЛАГу вирішило покласти край пануванню кримінальних у таборах — і викорінити злодіїв у законі, які відмовлялися працювати.
На практиці війна ГУЛАГу зі злодіями велася як у відкритій, так і у прихованій формі. По-перше, найнебезпечніших, найзатятіших злодіїв просто відділили від інших в’язнів і дали їм довші терміни — 10, 15, 25 років[1713]. Взимку 1948 року було створено групу кримінальних лагпунктів суворого режиму для рецидивістів. Згідно з московськими вказівками, тільки найдисциплінованішим і «психічно най-здоровішим» охоронцям дозволялося у них працювати; оточували їх особливо високі посилені огорожі. Окремі вказівки стосувалися подальших деталей. ГУЛАГ наказував негайно створити 27 таких таборів, розрахованих більш як на 115 тисяч в’язнів[1714].
На жаль, про щоденне життя на цих штрафних лагпунктах відомо дуже мало; невідомо навіть, чи всі заплановані було дійсно створено: якщо звичайні кримінальні в’язні мемуарів не писали, то ще менш імовірно, щоб їх залишили в’язні цих таборів — якщо їм вдалося їх пережити. Втім, на практиці у більшості таборів практикувалася та чи та форма відділення особливо небезпечних злодіїв; через один особливо поганий поворот долі Євгенія Гінзбург протягом короткого часу побувала такою ув’язненою: на лагпункті Ізвєстковая на Колимі. Вона була там єдиною політичною ув’язненою серед жінок-злодійок.
Під час свого короткого перебування на Ізвєстковій Гінзбург працювала у вапняковому забої; вона не могла виконати норми і тому взагалі не отримувала їжі. Перші кілька вечорів вона «просиділа на вузлі в кутку барака», бо на нарах місця не було, спостерігаючи, як переважно голі жінки пили у спеці барака сурогатний алкоголь. Потім одна з жінок, що виявилася знайомою Гінзбург, хвора на сифіліс в останній стадії, дала їй місце, щоб лягти, проте полегшення виявилося невеликим. «Густий запах гниття» від проваленого носа сифілітички буквально душив. «На Ізвєстковій, як у справжнісінькому пеклі, не було не тільки дня і ночі, але й середньої, придатної для існування температури. Або крижаний холод вапнякового забою, або інфернальна спека барака».
У цьому таборі Гінзбург ледве уникла згвалтування. Одного вечора охоронці, які були «дуже далеко від начальства», увірвалися в барак і почали нападати на жінок. Іншого разу один з них несподівано кинув їй хлібину. Керівництво табору, яке чекало на перевірку, побоювалося, що вона може померти. «Наше воїнство, очуміле від глухомані, від обжерливості і спирту, від постійної гризні з дівками, зовсім втратило орієнтацію і не дуже розуміло, за що саме йому може перепасти. У будь-якому разі, акт про смерть їм був до приїзду начальства ні до чого»[1715].
Але їй вдалося втекти з Ізвєсткової. Друзі допомогли, щоб її перевели в інший табір; для цього знадобився вплив аж самої прибиральниці помешкання начальника Сєввостлагу. Іншим таланило менше.
Проте суворіший режим і довші терміни ув’язнення були не єдиною зброєю адміністрації у війні проти панування криміналітету. У Центральній Європі сила Радянського Союзу як держави-окупанта полягала у здатності підкуповувати місцеві еліти, перетворювати їх представників на своїх пособників, які свідомо і добровільно гнобили власний народ. Ці самі прийоми застосовувалися і для контролювання кримінальної еліти у таборах. Метод був прямолінійний: привілеї і особливе ставлення гарантувалося тим професійним злодіям — злодіям у законі, які відмовляться від своїх «правил» і співпрацюватимуть з владою. Ті, хто на це погоджувалися, отримували повну свободу гнобити своїх колишніх товаришів, навіть катувати і вбивати їх — охорона на це закривала очі. Ці суцільно продажні злодії — пособники влади отримали назву «суки»; між ними і тими професійними злодіями, що залишилися вірними своєму «кодексу честі», розгорілися криваві битви — «війна сук із злодіями».
1713
Абрамкин, Чеснокова. — с. 10.
1714
ГАРФ, 9401/13/270.
1715
Е. Ginzburg, Within the Whirlwind. — p. 103.