Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Боротьба політичних за виживання і війна між злодіями були визначальними рисами табірного життя повоєнної епохи. Хоча конфлікти між кримінальними групами відбувалися й раніше, вони не відзначалися такою озлобленістю, не були так очевидно і відверто спровокованими: низка таких битв вибухнули одночасно по всьому ГУЛАГу 1948 року, що не залишає сумнівів щодо ролі у них керівництва[1716]. Дуже і дуже багато авторів спогадів пишуть про цю боротьбу, хоча, знову ж таки, більшість тих, хто пише про ці події, не брали у них безпосередньої участі. Вони були наляканими спостерігачами й іноді жертвами. «Ворожнеча між суками і злодіями була смертельна», — пише Анатолій Жигулін:
«Злодії, що потрапляли на сучий лагпункт, якщо їм не вдавалося відразу ж після приходу етапу сховатися в БУРі [барак посиленого режиму], часто опинялися перед дилемою: померти чи стати суками — зсучитися. І навпаки, у разі приходу великого злодійського етапу суки ховалися у БУРах, влада змінювалася, лагпункт ставав злодійським… При таких змінах влади… часто траплялися криваві сутички»[1717].
Один злодій говорив сторонньому в’язневі, що всі суки «вже мертві, їм решта нас винесли вирок, і за першої нагоди блатний його вб’є»[1718]. Ще один в’язень став свідком такої битви:
«Години через півтори злодіїв привели назад і кинули на землю. Їх було не впізнати. Весь їхній добрий одяг порвали і познімали. Натомість їм дали подрані табірні фуфайки, а замість черевиків — онучі. Їх по-звірячому били, багатьом вибили зуби. Один не міг підняти руки: її зламали залізною трубою»[1719].
Леонід Сітко був очевидцем початку особливо жорстокої битви:
«Коридором з криком "Війна! Війна!" пробіг охоронець, від чого всі в’язні, яких було менше, ніж сук, побігли ховатися до штрафного ізолятора. Суки побігли за ними, кількох убили. Тоді охоронці допомогли решті заховатися — вони не хотіли, щоб вбили всіх, а потім наступного дня потайки відправили їх з табору»[1720].
Некримінальні в’язні часом теж брали участь у цих битвах, особливо коли адміністрація надавала більше повноважень сукам. Хоча й «не варто романтизувати злодіїв і їхній закон, як це вони самі робили в житті та своєму фольклорі», Жигулін далі пише:
«Але суки в тюрмах і таборах для простого зека були особливо страшні. Вони вірно служили табірному начальству, працювали нарядчиками, комендантами, буграми (бригадирами), спиногризами (помічниками бригадирів). Вони по-звірячому знущалися над простими роботягами, обдирали їх до крихти, роздягали до нитки. Суки не тільки були стукачами за наказами табірного начальства, вони вбивали кого завгодно. Тяжким було життя ув’язнених на лагпунктах, де влада належала сукам».
Проте в нову повоєнну епоху політичні в’язні не були безсилими перед такою наругою. У таборі, де відбував ув’язнення Жигулін, групі кількох колишніх військових вдалося побити почет ненависного суки — пахана лагпункту, а потім і вбити його самого, прив’язавши до пилорами. Коли решта сук закрилися в своїх бараках, політичні послали їм листа з пропозицією зберегти їм життя, якщо вони покажуть у вікно відрізану голову «заступника» зарізаного на пилорамі. Вони це зробили. «Власне життя виявилося, звичайно, дорожчим за голову ватажка»[1721].
Відкриті бойові дії стали такими нестерпними, що навіть влада зрештою від цього стомилася. 1954 року МВД запропонувало начальникам таборів створити «окремі табори для утримання рецидивістів конкретних категорій», а також убезпечити «утримуваних окремо в’язнів» від загрози з боку інших. Єдиним способом уникнути кровопролиття було «ізолювання ворогуючих груп». Війна почалася через прагнення влади контролювати злодіїв, а припинилася через те, що влада не могла контролювати війну[1722].
На початку 1950-х років господарі ГУЛАГу опинилися у парадоксальному становищі. Вони прагнули приборкати злодіїв-рецидивістів, збільшити продуктивність і забезпечити нормальне функціонування табірних підприємств. Вони прагнули ізолювати контрреволюціонерів — для того, щоб вони не могли справляти згубного впливу на інших в’язнів. Однак, тугіше затягуючи репресивну гайку, вони самі ускладнювали собі завдання. Бунтівні настрої політичних в’язнів і війни між злодіями наближали ще глибшу кризу: зрештою, влада зрозуміла, що табори є марнотратними, корумпованими і, що найгірше, економічно неефективними.
Чи, точніше, це стало зрозумілим для всіх, крім Сталіна. Знову ж таки, маніакальна пристрасть Сталіна до репресій і його переконаність в ефективності економіки, грунтованої на рабській праці, так добре відповідали одна одній, що сучасним коментаторам тяжко сказати, чи то він збільшував кількість арештів, щоб будувати більше таборів, чи будував більше таборів для того, щоб було де тримати більше арештантів[1723]. Протягом 1940-х років Сталін наполягав на наданні МВД ще ширших економічних повноважень: 1952 року, за рік до смерті Сталіна, МВД контролювало 9% капіталовкладень в країні, більше, ніж будь-яке інше міністерство. За п’ятирічним планом на 1951–1954 роки передбачалося зростання цього показника більш як удвічі[1724].
1716
Абрамкин, Чеснокова. — с. 10–11.
1717
Жигулин. — с. 135–137.
1718
Buca. — p. 59–61.
1719
Фельдгун. Неопубліковані спогади.
1720
Сітко, інтерв’ю з автором.
1721
Жигулин. — с. 135–137.
1722
ГАРФ, 9401/1/4240.
1723
Див., наприклад, Илья Гольц. Воркута // Минувшее. т. 7, 1992. — с. 317–355.
1724
Кравери, Хлевнюк.