Історія ГУЛАГу

Проте війна дійсно справила на систему таборів значний вплив, хоча цей вплив і тяжко виразити кількісно. Правила і розпорядок у таборах після перемоги не лібералізувалися — та змінилися самі в’язні, і особливо політичні.

По-перше, їх стало більше. Демографічні зміни, спричинені війною, і амністії, які не поширювалися на політичних в’язнів, призвели до помітного зростання частки політичних в’язнів у таборах. На 1 липня 1946 року понад 35% усіх ув’язнених у таборах мали вироки за «контрреволюційні» злочини. У деяких таборах ця частка була навіть ще більшою, вона набагато перевищувала 50%[1705].

Хоча ця загальна частка у подальші роки знову зменшилася, змінилося і саме становище політичних в’язнів у таборах. Це були політичні в’язні нового покоління, люди з іншим досвідом. «Політичні», арештовані у 1930-ті роки — і особливо арештовані у 1937 і 1938 роках, — були інтелектуалами, членами партії і звичайними робітниками. Для більшості з них арешт був шоком, вони були психологічно не готові до тюремного життя і фізично не готові до тяжкої примусової праці. На відміну від цього у перші повоєнні роки серед політичних з’явилися колишні радянські військові, офіцери польської Армії Крайової, українські і прибалтійські партизани, німецькі і японські військовополонені. Ці чоловіки і жінки мали досвід війни, конспірації і командування військами. Дехто з них пройшов німецькі концтабори; інші воювали у партизанських загонах. Багато з них мали відверті антирадянські чи антикомуністичні настрої. Те, що вони опинилися за колючим дротом, не викликало у них жодного здивування. Як згадує один в’язень, «вони дивилися в очі смерті, пройшли вогонь і пекло війни, пережили голод і величезні трагедії — тож вони, порівняно із в’язнями довоєнного періоду, являли собою зовсім інше покоління»[1706].

Майже відразу після своєї появи у таборах в кінці війни в’язні цієї нової категорії почали створювати проблеми для влади. 1947 року професійним злодіям було вже не так легко над ними панувати. Серед різних національних і кримінальних груп, що домінували в табірному житті, з’явилася нова: «червоні шапочки». Як правило, це були колишні військові або партизани, які об’єднувалися для боротьби проти панування злодіїв — і поширювали свою боротьбу на адміністрацію, яка потурала злодіям. Ці групи продовжували діяти й у наступному десятилітті, незважаючи на всі зусилля їх роз’єднати. Зимою 1954–1955 років Віктор Булгаков, що тоді був в’язнем Інти, шахтарського табору в північному Воркутинському краї, був свідком спроби адміністрації «зламати» політичних в’язнів — керівництво прислало до табору «контингент» із 60 злодіїв. Вони озброїлися і готувалися напасти на політичних: