Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Легко зробилося так, як тоді, коли розрізав вітряка. Ніби зачарованим ножем одрізав тінь свою в місячну ніч. Вона більше не тягтиметься за його стомленим тілом, відтягаючи душу до вчорашніх днів.
Ішов дорогою. Ліворуч – кам’яниста скеля звисала дикими заломами, праворуч – вечірнє море розіслало спокій вод. І в них була таємниця віків. Дорога, брукована й цупка, вилася спіралями, мов біла стрічка за вітром. Час від часу пролітали зі свистом закурені автомобілі, ліниво тягли свої гарби незграбні й помучені буйволи, а галасливі абхазці викрикували незрозумілі слова, кутуваті й крикливі, мов нічні птахи.
Коли ніч закутала у вогке простирало гарячу землю, вщухло скрізь. Тільки море десь плескало, промиваючи в піні, поліруючи плескуваті камінці та геть на далеких узгір’ях, мов немовлята, плакали голодні шакали.
Зрештою, тіло стомилося. Кожен м’яз тремтів, немовби під електричним струмом, а коліна все частіше підгиналися. Тоді Діодор зупинився. Розіслав пальто й, поклавши чемодана під голови, ліг горілиць, погляд утопивши в безмірне шатро, що на нього спижові туркені гнучкими руками гаптували килими на намета могутнішому з султанів і ватажків.
Сон був важкий, як звисла скеля, й вимірів не мав, як чорний океан. У ньому виблискували живі фарби й розбивалися скалками акордів. Десь із гірської глибини виглядало чуле чоло, а з-під нього мружились довгасті очи смуглявої вірменки й зір її був потойсвітній, що кликав у віки…
Ранок прийшов ясною зморою й відразу розпрозорив неясність. Море казало довічні казання, а гори встромили шпилі свої в патлаті хмари. У долині, вкритій серпанком туману, прокидалося гірське селище. Метушилося воно, валувало собаками.
Пішов туди…
Сонце вже десь зійшло, але Гудаути ще не бачили сонця, – воно з-за східної гори кидало в глибінь спокійного неба гострі шпилі ясної корони.
Гудаути – селище кольорове й шумливе. Азіятська глибінь, європейське сміття…
Що ближче Діодор підходив до базарного майдану, гамір суперечок та сміху ставав яскравіший. Перед брудним духаном, де смугляві люди з башликами замість шапок однотонно й похило пересували чорні платівки доміна та шашки нардів, зібралася галаслива юрба. Вона вимахувала руками й гукала, вона безладно коливалася й зростала, як сніжна куля, що її вітер зірвав з верховини…
Діодор змішався з юрбою і хоч нічого не розумів з вигуків тих, шал гніву обійняв його душу. Посередині старенький, але кремезний абхазець кидав на всі боки іскри зі своїх очей запальних, кидав хрипкі слова зі старечого горла, але юрба напосідала на нього і глушила криком його слова. Хтось іззаду одтягав, умовляючи старого, але той одмахувався дужим рухом руки й відступати не збирався.
Тоді стрункий, чорновусий юнак, що стояв перед Діодором, плечем одкинув сусідніх і, кинувшися наперед, кулаком ударив у лице старого:
– Нах уца вара кягуак!
Чорною змійкою кров побігла йому з ніздрів.
Діодор скрикнув. Він почув, що повітря не стає, він не опам’ятавсь, як схопив за плече юнака, перекинув його, кинувши йому в обличчя:
– Ти – поганець.
Юрба розступилася відразу. Хтось схопився за кинджала, але з іншого боку, помітивши чемодана, зауважили:
– Комісар. Портфель.
Юрба швидко розтанула.
– Я казав, що не треба, – пошепки казав старому, що мозолястим кулаком утирав кров, юнак з малярійним обличчям і переляканими очима спостерігав Діодора.
Старий не вгавав:
– Ти зміркуй, товаришу, – взяв за лікоть Діодора, точучи слово за словом поганою російською мовою свої скарги: – Ти зміркуй! Я бідний. Я живу край моря. Єсть буйвіл, єсть трохи кукурудзи. Я хотів відгородитися, бо чужі буйволи мою кукурудзу їдять. Єсть люди багаті, вони кажуть – не смій! Тут дорога, щоб люди ходили – кажуть вони. Ти зміркуй – яка на березі дорога? На березі – море! Але я всіх багатих заріжу! Я всіх заріжу – хай судять.
– Але ж ти маєш дочку, – вставив юнак, – май до неї жалість. Не хочуть, не городися.
– Доволі! – обурився старий. – Що дочку? Мене душать – я заріжу, як овець!
Помовчав трохи, втираючи кров кінцем башлика.
– Але ти – хороша людина. Ходімо до мене, спробуй мого вина. Воно молоде й несолодке, але воно моє…