Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Оленка протирала його, мила, вставляла подвійну раму. Вона лаялась, що накидав під вікно багато недокурків.
– Хто прибиратиме?
А Діодор мовчав. Він повз її плече дивився в далечінь. І погляд його слався над зомліле гарбузиння, над оголені верби, що край рудки – туди, де млин, як поранений птах, зняв скалічене догори крило. І такий він на осіннє тло, ніби сепія, і ще – ніби деталь японського панно.
Коли Оленка закінчила з вікном, іще дивився. Крізь подвійну раму цей тужний, задумливий краєвид ще більше на панно скидався. І тоді відчулося – що ціле життя шиється на тло, що кожна думка, кожен рух є втілення реальної творчості, що заносить слід свій на світове шитво.
– Дорю, що ти думаєш?
Він здригнувся з несподіванки. Оленка сиділа на ліжку й дивилася на нього очима тужними й стривоженими. Сів поруч. Дивився на неї, розглядав, ніби бачив уперше, ніби два роки спільного життя в цім шкільнім домі одірвалися, як непомітна деталь. Синяві кола під очима, заламана зморшка між брів, босі ноги. Він нахилився, взяв несміливо за плечі й поцілував просто в уста. Оленка відхилилась.
– Про що ти думаєш?
Сутінки повзли в хату, мов злидні в натовп, мов обдерті жебраки, і потайки ховались за роги й улоги, шкірячи в посміх звідти свої синяві обличчя… Вони обертали кожну річ на тінь велетня, що розпливалася в рух, а рух застигав, як краплі, що зі стріхи спадають на морозі.
Сиділи мовчки. Діодор їй голову поклав на коліна, а вона свої теплі долоні йому на щоку. Від неї тепло було й тривогу ніби вколисувало.
Так сиділи вони тієї осені, рівно два роки тому, коли в хаті не було колиски. Тоді десь розказував зі шпари своє цвіркун, а з болотяної рудки тяглися пахощі тлінного життя. Тоді світляна дорога, осяяна осіннім сонцем, стелила їм шлях на схід. Оця верба, покалічена осіннім спогляданням, була реальна мрія. Вони пізнали одне одного й думали, що до краю. Вони пізнали глибінь споглядання й вірили в свою примітивну силу.
– Дорю, коли нам гроші платитимуть?
Вона промовила це тихо, майже пошепки, але ці слова зірвали його з такої стрімчастої височини, що він здригнувся. Одкинув рішучим рухом чуба й пройшовся по кімнаті. Він не відповів, бо заплакав тоненько й тяглисто Васильок.
Оленка міняла пелюшки, а далі, поклавши пискляве й тепле на ліжко, засвічувала каганця, що аж ніяк горіти не хотів. Гнучка береза кістлявими бусами – цілим разком – ударила в шибу, вітер засвистів у димарі.
– Васильку! – підійшов до ліжка. Довго дивився в блакитні оченята опецькуватої дитини. І так глибоко було на душі – що це твій відбиток.
Посміхнувся й вийшов.
Тихо було на селі. Тільки вітер зривався і в нестямі ганяв покручену вовну роздертих хмар.
Учора вернув із округи. Друга комісія констатувала сухоти – посилають на курорт. Для кого це потрібне? Але в душі прослалися широкі краєвиди, де море під гори стеле зелену мудрість невтишних просторів, де можливість прагнути вперед, де світовий корабель проти вітру напинає свої пружні вітрила… Коли Оленці сказав – вона зраділа:
– Ти видужаєш. Ти будеш, ти повинен бути дужий! Для мене, для Василька…
Мовчав і бачив широкі синяві круговиди.
Це пригадалось не окремими місцями, але закінченим полотном. Пригадалося, як хлібним ножем розрізав свій останній етюд – млин, ніби з японського панно. І тоді, поставивши поруч себе чемодана, замилувався з пейзажу.
Перед ним з твердо-сірого каменю здіймався стрімчастий мур, що лягав широкою тінню на безмірно синє тло моря, а сонце сіло за мур той, роздаючи навколо золоту корону свого гарячого проміння.
Ліворуч купчились гори; знизу – довічна зелень лягала їм у зморшки темними плямами, а геть вище, геть далі вони свої мудрі думи тулили в біле хутро зимового снігу. Сірий мур колись слугував на палац якогось герцога з російським походженням, але німецьким прізвищем. Тепер – це була санаторія. Саме як Діодор стояв перед муром, розглядаючи чудову обробку його вічно живої прикраси, з-за брами, з-за білої вивіски з червоними літерами раз по раз залунали удари по рейці, що нагадували звуки дикого ґонґу в гарячих степах дужих кочівників. То кликали хворих на вечерю. Глянув ще на сірооке море, що по його безмежних просторах виринали марева роздертих полотен і вщухали сполохані фарби музичними акордами, глянув тривожно, мов спійманий птах. Далі, хапаючись, як злодій, витяг із шкіряного гамана вчетверо складеного папірця і пальцями, що тремтіли, розідрав: раз, раз і ще двічі. Вітрець запашний та лагідний підхопив, мов прозорі метелики, білі клаптики й, граючи ними в проміннях вечірнього сонця, погнав офіру південному морю.