Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Ми тут, трошки розберемо, з усіх боків, чи не найбільш типову, для російської історії (як її еліти), очевидно – не більше, фігуру подібного Пєтрового висуванця: в минулому – московського базарного пройдисвіта, а потім «свєтлєйшєго князя» Мєншікова. Саме з тiєї простої причини, – що з більшої грязі – неможливо зробити ще більшого князя: приклад чи не унікальний.
Його правдиве походження, як це звичайно буває у Росії, – «покрито мраком нєізвєстності». За народними переказами він був звичайним дрібним базарним крадієм, але своєчасно поміняв фах (але ніяк не пристрасть красти), записавшися до того «потєшного» спочатку Преображенского полку, та хутко ставши «дєньщіком» самого Пєтра Міхайлова, майбутнього царя. Подейкують, що їх зв’язок далеко не вичерпувався «мужской дружбой». Тут, однак, потрібне деяке роз’яснення. Наш час, який – як не дивно, нагадує передодень падіння Римської імперії, – знаменний евфемізмами: для колишнiх сексусальних збоченців уведено дипломатичного терміну «сексуальної орієнтації»; однiєї, другої або навіть іще якоїсь. Головне, щоб «нетрадиційної». Не чужим був цій сучасній широті поглядів і молодий Пєтр I, – «рєформатор». Чи не з цього, бува, розпочав він свої «рєформи»? Бо він, так твердять сучасники, був орієнтований в цьому, так би мовити, на всі 360 градусів, та з юним Сашкой Мєншіковим його пов’язувало, можливо, дещо більше, ніж тільки ота «мужская дружба». Поготів, обидва були бажаними гістьми французького педераста Франца Лефорта, який утримував невідомої «орієнтації» кубло у Німецькій слободі. Це ж на честь цього покидька, цілий район Москви й досі називається Лефортово.
З цього й починається несамовита кар’єра цього колишнього дрібного базарного «ворішкі», який з часом виростає на доброго «вора», та ще й якого! – космічних масштабів.
Він, треба віддати йому належне, міг мінятися, ставати ким завгодно, – князем, фельдмаршалом чи генералісімусом, але завжди був вірний своєму покликанню, – красти та хабарити. Завжди залишався тим, чим народився на світ – типовим «ворюґой». Він же, цікава історична подробиця, полишив по собі, коли його остаточно взяли за шкіру, ні багато, ні мало, а – наступне: головного російського багатства – рабів, «душ крепостних», – 90 000; міст (!) – 6; коштовностей (ювелів) – більше, як на 1 млн. карбованців; золотого посуду – десь більше півтори тони, срібного – ще набагато більше; грошей (готівкою) вигребли – десь 4 млн. карбованців.
З подальших російських (ну, й наших – зрозуміло) «ворюґ» державного масштабу, зазначимо це, – він перший почав тримати накрадене за кордоном: на час його падіння в Лондонських банках він мав рахунків десь майже на 10 млн. карбованців.
От так накрався був «свєтлєйшій», вірний «слуга царю Пєтру».
Але, бували й неприємності. Бо, були люди, що цілком серйозно сприйняли заклик Пєтра: «доносіть о малєйшєм ущєрблєніі інтєрєсов ґосударства». Неприємності почалися, так здається, з так званої «Почепської справи» в Україні, де Мєншіков був звинувачений у присвоєнні чужих земель та незаконних поборах. Почеп із його околицями, містечко на Полтавщині, було пожалуване «свєтлєйшєму» злочинцеві його царем іще 1708, за знищення Батурина та терор проти України та українців. Князь заснувався там та почав систематично збільшувати свої «володіння», які так само ніколи не були його, як ніколи не були цареві, прихоплюючи землі сусідів; кого обкладаючи поборами, а кого й закріпачуючи.
Скарги посипалися з самого початку, але якось доповзли Сенату лише 1717. Почали надсилатися комісії, які від’їздили переобтяжені хабарами та позеленілі від багатоденного пияцтва, та… справа не рушала з місця. Навіть коли нею зайнявся особисто 1720 гетьман Скоропадський.
Цар дивився на те, що його найближчий поплічник «нєчіст на руку», – загалом крізь пальці, але… І йому 1710 увірвався був терпець. Він створив урядову комісію під князем Васілієм Долґоруковим для розслідування незаконних дій Мєншікова та інших казнокрадів, які непомірно – на погляд царя, наживалися на поставках продовольства армії (згодом це стане в Росії найбільш прибутковою справою). Виником розслідування стала вимога «свєтлєйшєму» повернути до казни десь аж 145 тисяч карбованців. Повертати він – і не думав. Потім, за новим доносом, його зобов’язали повернути ще 1 млн. карбованців. Але Мєншіков репетував щосили, відстоюючи свою абсолютну чесність. В цьому йому всіляко допомагала «ґосудариня» Єкатєріна I, його колишня коханка; благоволив крадієві й цар. Так, замість того, щоб побороти Мєншікова, 1718 попадає «в опалу» сам слідчий, князь В. Долґорукій.