Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Ну, або якесь іще більше глупство, як у шкільному підручнику, схваленому особисто Ніколаєм I: «Россія – ґосударство воєнноє і прізваніє єго бить ґрозою свєта». Слов’янофільство, як маска Другої імперії, склалося саме в ці часи, але було належно оцінене тільки в Другій. Добре спрацювало підчас Балканської війни, було ні до чого в Японській, та дещо придалося у Першій світовй.
Третя російська імперія (1917–1991), була – незаперечно, найбільш нахабною та аґресивною з усіх, але, попри це – й чи не найменш щастивою. Вона вибрала собі маскою те, що пов’язане з гаслом «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», разом із відповідною загарбницькою ідеологією, створеною іще в часи Другої імперії. Ця маска була найбільш досконалою та розвиненою з усіх, та відкривала перспективи для аґресії всесвітніх масштабів.
Бо, як слов’яни проживали в обмеженій кількості країн, включаючи вже загарбані Першою та Другою імперіями Україну, Білорусь та Польщу, то пролетарів – де їх тільки не було!
Але, як їх десь там і не було – навіть жодного, – теж не біда. Бо тоді, пам’ятаєте, як у брєжнєвській Етіопії: спочатку була пролетарська революція, потім була створена правляча робiтнича партія (тобто – пролетарська), а потім… Потім стали поступово створювати й сам пролетаріат. Одне слово, якраз навпаки тому, що ми пам’ятаємо з ґосподіна товаріща Маркса: буржуазія щосили плодить пролетаріат, свого майбутнього могильника, він підвищує свою свідомість, створює робітничу партію, а вже та – робить революцію та здійснює «діктатуру пролєтаріата».
Отже, все це разом дає нам усі підстави записати, як обов’язкову прикмету аґресивної імперії, її фіговий листок аґресії: маску.
3. Імперія повинна обов’язково мати маску: знаряддя прикриття аґресії; якусь ідеологію цієї постійної аґресії.
Наостанок розважимося дещо, примірюючи до цієї класифікації історичні прецеденти різних імперій.
До нашого визначення з трьох пунктів досконало пасують усі три Рими: Рим, Візантія, Росія. Цілком підходять Еспанська та Британська. Маскою останніх були християнська та цивілізаторська місії; як іще у Римі.
Дивно, але геть випадає з цієї категорії найбільша в історії держава світу, Монгольська «імперія», створена, чи не виключно, військовою силою: не має відношення до двох останніх пунктів. Бо нiколи не нав’язувала нікому свою мову та культуру; так само, як ніколи не мала жодних масок.
Не підходить сюди – навіть Туреччина, уславлена Османська «імперія». Бо, хоч щось там собі й захоплювала, та військовою силою, тобто – творила аґресію, бо хоч і проповідувала війну проти невірних – передписуваний кораном «джіхад», але знову ж – повністю розчаровує щодо тих самих останніх двох пунктів: ніколи не нав’язувала нікому свою мову, культуру, або навіть релігію. Так, саме так, що би там про неї не брехали. Бо народи, що побували під нею десь із півтисячоліття, хоча би ті самі болгари або румуни, – повністю зберегли, попри це, свої мови та культури. Цікаво би подивитись, що би від них полишилось, якби вони стільки років провели би в складі Росії.
Адже, мови всіх поволзьких угрів та тюрок проіснували у складі Великого Булгару – більше семисот років; а потім – у складі Алтин Орду – іще триста років. Але, досить було їм потрапити під Росію, – і, по всьому. Як із мовами, так і з культурами.
Доповнення 2. Еліта імперії
У суспільстві імперії, яке ми (за образом російського письменника) схематично окреслили – в першому наближенні, як одновимірну ієрархію, – низхідну лінію холопів (зверху), або висхідну лінію панів (знизу); справи насправді є дещо більш складними. Бо є тут деяка, так би мовити, й позема структура: подібних одновимірних ієрархій багацько та вони ще й галужаться, хоч усі й сходяться до особи самодержця.
Але, завжди існує якась певна кількість можних, задіяних у різних одновимірних ієрархіях, але вищих від певного рівня; вони, скажімо так, «прібліжєни к государю» та від них уже щось там залежить. Одне слово – еліта держави: боярство. Саме про таких дещо зневажливо відгукнувся російський історик, зауваживши, що:
Пєтр служив своїй російській батьківщині, але служити Петрові ще не значило служити Росії. Iдея батьківщини була для його слуг надто високою, не по їх громадянському рості. Ближчі до Пєтра люди були не діячі реформи, а його особисті дворові слуги.