Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Та в нас половина людей перемерла в голод!
— Хто вмер, а хто й зостався! Ти хоч знаєш, що твого батька повинні були забрати за те, що злигався з класовим ворогом?
— Моєму батькові обеліск поставили за те, що вмер, захищаючи соціалістичну власність.
— Смерть його врятувала від тюряги. Він і тут всіх обхитрив. Приїхало енкеведе його брати, а він, значить, готов…
Я мовчав. Батькова смерть стояла мені перед очима навіть тепер, після того, як чотири роки набачився я смертей ще кривавіших і тяжчих. Положая стривожило моє мовчання. Він поворушився-пошамотався, вдаючи, ніби збирається піти, так і не договоривши, але, звичайно ж, нікуди не пішов, бо не для того їхав сюди.
— Ти мене чуєш, Сміян? — знову завів свою пісню Положай.
— Та чую.
— Ми поставимо про тебе питання.
— Ставте. У мене виробіток на трактор найвищий по МТС. Так що можете ставити питання і запитання. Це безплатно.
— Я тебе тоді взяв, а тепер жалкую.
— Це ж чому?
— А тому, що такі, як ти, в наших краях не затримуються. Фронтовик, орденоносець, офіцер. А в нас вище сержанта навіть у районі немає.
— А начальник міліції і уповноважений емгебе?
— То прислані. А щоб отак добровільно та ще рядовим трактористом?
— А може, я хочу, як отой Кавалер Золотої Зірки.
— Який ще кавалер?
— В романі Бабаевського. Сталінську премію дали.
— Ти мені романами голову не мороч. Вже й так на тебе сигнали поступають. Правда, що ти виписав собі якусь солопедію-велосипедію?
— Енциклопедію? Передплатив. А що?
— А те, що в районі ти один такий. Знаєш, чим це пахне?
— Цікаво. А як у вас в районі з передплатою творів товариша Сталіна? До вашого відома, я вже одержав одинадцятий том. Може, й ви одержали?
Положай наставив на мене долоні, як на нечисту силу.
— Ти мені не підмінюй тезиса, Сміян! Мені читати книжки ніколи, я несу персональну відповідальність за техніку і за кадри. І за тебе несу. От завтра покличуть мене і спитають. Що це там у тебе, спитають, за розумник такий об’явився? А я що їм скажу? Не був би ти такий їжакуватий, за твої показники — знаєш? На обласній нараді нам сказали, що прийшла рознарядка: виділити одного передовика на святкування 70-річчя товариша Сталіна. Чом би не послати такого, як оце ти? Молодий, красивий, заслужений… Але ж для цього треба шануватися, а від тебе — самі вибрики.
— Пошліть Марка Озерного. Герой, лауреат, депутат…
— Марка Остаповича не можна. Вип’є там кріпко та ще щось ляпне. Чоловік без руля і вітрил. А наше передове сільське господарство тримається на кім? На механізаторові, народженому колгоспним ладом. Бачив, як у фільмі „Клятва“ товариш Сталін веде трактор?
Я одвернувся обличчям до стінки вагончика (знав на ній кожну щілину, тріщину, кожний сучок і подряпину), спитав з нехіттю:
— Давиде Демидовичу, ви хоч раз у житті говорили навпростець?
Положай так сполошився, що забув навіть про свою спасенну позицію біля дверей, пробігся по вагончику, прошмигнув туди й назад, туди й назад, так ніби хотів переконатися, чи не сховався тут хтось сторонній, чи немає небажаного і небезпечного свідка.
— Я? Навпростець? Та ти що ото таке кажеш, Сміян? Забув, хто перед тобою?
Він ще й досі не міг збагнути, що мені однаковісінько: директор МТС переді мною, індійський слон чи Лі Син Ман. Не я боявся Положая, а він мене: чи не цілюся на його місце.
— Я ж хотів для тебе як краще…
Ніхто для мене нічого не зробить на цім світі. Одна світла душа була, та й та щезла безслідно, поглинута пітьмою.
— А ти тут саботажництвом займаєшся! Поставлю я про тебе питання, Сміян, так і знай — поставлю!
Я не відповідав і не ворушився. Положай вирішив, що я заснув, тихенько ступнув до тапчана, зазирнув мені в обличчя, побачив мої розплющені очі, злякано відскочив до дверей.
— Та ти не спиш?
— Не сплю.
— Чого ж лежиш?
— Я ж сказав: тоска.
— Ну, Сміян, ти в мене запам’ятаєш оцей день! — хряпнув дверима Положай, і за мить завив мотор літучки, який перед тим лиш схлипував ледь чутно на холостих обертах.
Життя складається з обіцянок і погроз. Вже написаний „Кавалер Золотой Звезды“ — і вже мовби всім фронтовикам зготовлена роль переможців і тріумфаторів і в мирнім житті. Чи ж усі кавалери і чи для всіх возведено постаменти?