Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
Десь за годину вони нарешті дісталися долини Одред, де одразу ж побачили густо зарослі папороттю береги великого озера Фернотмерна. Якби хтось поглянув на нього згори, то посеред укритих снігом гірських вершин воно, мабуть, здалося б йому чорнильною краплею. У північній частині Фернот-мерна брала свій початок річка Раньї Дармн, що невдовзі впадала в Аз Раньї біля Молдуна Гордого — найпівнічнішого піка Беорських гір.
Вершник і дракон покинули Тронжхейм задовго до світанку, і хоча тунель сповільнив їхній рух, було ще дуже рано. Клаптик неба, що висів у них над головою, пронизували стріли блідих жовтих променів — сонце де-не-де вже пробивалось крізь гори. Важкі сірі хмари оповили найвищі піки, ніби якісь велетенські змії, а зі скляної поверхні озера здіймались пасма білосніжного туману.
Зупинившись на одному з берегів Фернотмерна, Ерагон і Сапфіра напилися води й наповнили нею спеціальні міхи, що кріпились на сідлі дракона поруч із сідельними торбами. Ця вода була не чим іншим, як кригою й снігом, що танули високо в горах. Коли Ерагон зробив перший ковток, то ледь не обпік собі горло, а його щелепи так звело від холоду, що вони почали боліти. Утім невдовзі біль зник.
Ерагон роззирнувся навкруги й помітив на одній зі скель руїни велетенського замку, стіни якого були обплетені товстелезними мацальцями плюща. Загалом же, ця похмура й лиховісна будівля нагадувала зітлілий кістяк якоїсь злої тварини. Від однієї думки про це Ерагон аж здригнувся.
«Ти готовий?» — спитала Сапфіра.
«Так», — відповів юнак і заліз у сідло.
Від Фернот-мерна Сапфіра полетіла на північ, прямуючи над долиною Одред усе далі й далі від Беорських гір. Долина не могла вивести їх прямо до Елесмери, що лежала на заході, проте у Вершника й дракона не залишалося іншого вибору, оскільки для того, щоб перелетіти гори, їм слід було здійнятися щонайменше на п'ять миль угору.
Зрештою, Сапфіра й так летіла на максимальній висоті, яку тільки міг витримати Ерагон, бо їй легше було долати шлях у горішніх розріджених шарах повітря, тимчасом як у густому вологому повітрі над землею вона б витрачала куди більше енергії.
Щоб захиститись від холоду, Ерагон вдягнув на себе все, що мав, а також наклав закляття, яке примушувало холодні потоки вітру оминати його з двох боків, не завдаючи особливих прикрощів.
Правду кажучи, літати на Сапфірі було не так уже й легко, але оскільки тепер вона вимахувала крилами з одноманітним ритмом, Ерагон майже не слідкував за рівновагою. Зовсім інакше було тоді, коли дракон закладав круті віражі або ж виконував іще якісь складні маневри.
Більшість часу Вершник і дракон теревенили про події минулих днів, а коли між ними часом і западала мовчанка, то вони уважно роздивлялись земні пейзажі, що проносилися під ними на чималій швидкості.
«Слухай, — мовила Сапфіра, — коли на тебе напали гноми, ти скористався магією без прадавньої мови, А ти хоч розумів, на яку небезпеку наражався?»
«Звісно, але в мене було обмаль часу, аби думати про слова. До того ж, ти й сама ніколи не користуєшся прадавньою мовою, накладаючи закляття».
«До чого тут я? Я — дракон, а драконам, для того щоб висловити своє бажання, прадавня мова не потрібна. Ми знаємо, чого хочемо, і ніколи не змінюємо своєї думки так легко, як це можуть робити ельфи чи люди».
Сапфіра проминула велику долину й опинилася над безмежними просторами лук, що зусібіч оточували Беорські гори. Нарешті Ерагон знову побачив жовтогаряче сонце. Потому він звівся в сідлі й уважно оглянув місцевість, у якій вони опинилися. Здавалось, Вершник був неабияк здивований, що за такий короткий час їм вдалось подолати гігантську відстань.
«Якби ж то нам та пощастило ще й не збитися зі шляху, — мовив він. — Тоді ми дісталися б до Елесмери значно швидше, ніж я сподівався, і могли б провести з Оромисом та Глаедром більше часу».
Сапфіра була цілком згодна зі своїм Вершником. Вона продовжувала летіти, аж доки сонце не сховалось за обрієм й небо не вкрили зірки. Гори за їхніми спинами тим часом наче розчинились, нагадуючи тепер темно-пурпурову пляму. Дракон міг би летіти до самісінького ранку, проте Вершник умовив його зупинитись на перепочинок:
«Ти ще й досі втомлена після подорожі до Фартхен Дура. Якщо в тому буде потреба, то завтра ми будемо летіти цілий день і цілу ніч, але сьогодні нам краще зупинитися й поспати».
І хоча ця ідея Сапфірі не дуже сподобалась, вона таки пристала на неї й приземлилась біля заростей верби на березі якогось струмка. Вершник спритно зістрибнув на землю, проте ледь не впав — його ноги затекли й тепер були ніби висічені з криги. Трохи поприсідавши, аби розігнати кров, юнак розсідлав Сапфіру, розстелив у неї під боком похідну постіль й миттю скрутився клубочком, притулившись спиною до її теплого тіла. Цієї ночі намет Вершникові був ні до чого, бо дракон обережно накрив його крилом, захищаючи від холоду, ніби мати-яструб своє пташеня. Невдовзі вони обоє поринули в сон.