Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
Щойно на сході стало сіріти небо, Ерагон і Сапфіра знов злетіли високо в небо над зеленими рівнинами й продовжили свою подорож.
За кілька годин здійнявся досить сильний зустрічний вітер, через який дракон летів удвічі повільніше. Кілька разів Сапфіра пробувала здійнятися вище, гадаючи, що зможе оминути стрімкі потоки вітру, та вітер був скрізь. На якусь мить драконові навіть здалося, ніби буревій, немов могутній воїн, захопив геть усі небесні простори. Дракон старався, як міг, але по обіді, незважаючи на те, що Ерагон кілька разів ділився з ним своєю енергією, був такий виснажений, що мандрівники вирішили зробити посадку. Тоді Сапфіра пірнула вниз і приземлилась на невеличкий пагорб, що височів посеред лук. Вона розпластала по землі крила, висолопила язика й тремтіла всім тілом.
«Доведеться залишитись тут на ніч», — мовив Ерагон.
«Ні…»
«Сапфіро, ти більше не можеш летіти… Давай розіб'ємо табір, і ти добре відпочинеш. А крім того, може, й вітер до вечора вщухне».
Дракон спрагло облизав язиком губи й набрав повні груди повітря, намагаючись відновити спокійне дихання.
«Ні, — сказав він потому. — На цих рівнинах вітер може дути кілька місяців поспіль. Ми не можемо чекати, доки він ущухне».
«Але ж…»
«Я не буду сидіти тут тільки тому, що трохи втомлена, Ерагоне. Від нас надто багато залежить…»
«Тоді я дам тобі трохи енергії Арен. У каблучці її стільки, що ти могла б не раз облетіти довкола земної кулі, а дістатись до Ду Вельденвардена — то й узагалі дрібниця».
«Ні, — знов заперечив дракон. — Ти повинен берегти Арен на той час, коли в нас не буде жодного іншого джерела енергії. Я відпочину й поновлю сили в лісі, а Арен може нам знадобитися будь-якої миті. Нам не слід марнувати його енергію».
«Але ж… Сапфіро, мені боляче на тебе дивитись».
Дракон тихо, але роздратовано загарчав:
«Мої пращури, дикі дракони, ніколи б не злякалися якогось нікчемного вітерцю. А чим я гірша за них?»
По цих словах Сапфіра підстрибнула вгору й знову понесла Вершника до Елесмери.
День уже добігав кінця, а дракон ще й досі продовжував боротися з вітром, ніби вперта рибина з потужною течією. І тоді Ерагон несподівано пригадав Глумру й те, як вона вірила в богів гномів. Здається, вперше в житті юнак відчув справжнє бажання молитися. Він обережно вийшов зі свідомості Сапфіри, яка була так заклопотана своєю боротьбою зі стихією, що навіть не помітила цього, й тихо зашепотів: «Гунтеро, королю богів, якщо ти є і можеш мене почути, будь ласка, вгамуй цей вітер. Я знаю, що я не гном, та король Ротгар прийняв мене до свого клану, тож я й собі можу звернутись до тебе з мольбою. Гунтеро, будь ласка, нам треба дістатись до Ду Всльденвардена якомога швидше… Не тільки ради варденів, але й ради твого народу. Будь ласка, благаю тебе, зупини цей вітер, бо Сапфіра довго не протримається…»
Почуваючись трохи ніяково, Ерагон знову проник у свідомість дракона, і його серце сповнилось болем, коли він відчув, як тремтить кожен нерв Сапфіри.
Ближче до середини ночі вітер несподівано став ущухати, лиш час від часу нагадуючи про себе різкими поривами. А за кілька годин із-за обрію визирнуло сонце, й Ерагон побачив під собою тверду потріскану землю Хадарацької пустелі.
«Чорти б його взяли, той вітер, — вилаявся Вершник, бо вони пролетіли значно менше, ніж він сподівався. — Виходить, сьогодні ми не дістанемось Елесмери?»
«Схоже на те… Якщо, звісно, вітер не поверне в протилежний бік і не віднесе нас туди на своїй спині. — Наступні кілька хвилин Сапфіра летіла мовчки, проте невдовзі знову озвалася: — Зрештою, якщо не буде ніяких неприємних несподіванок, то надвечір ми таки долетимо до Ду Вельденвардена».
Ерагон у розпачі застогнав.
Того дня вони приземлялися лиш двічі. Під час першої зупинки Сапфіра підживилася кількома качками, яких убила своїм вогняним подихом. Щодо Ерагона, то той узагалі їв у сідлі, аби заощадити кожну секунду.
Сапфіра не помилилась. Коли сонце стало сідати за обрій, попереду замайорів Ду Вельденварден. Здалеку ліс нагадував велетенське спокійне море із зеленою водою. На узліссі Ду Вельденвардена височіли буки, клени й віковічні дуби, а в його глибинах росли одні лиш сосни.