Сага про Форсайтів

— Я хотіла сказати,— суворо промовила тітонька Джулі, — з русявобородим джентльменом. І анітрохи не постаріла. Вона завжди була вродлива,— додала вона, ніби вибачаючись.

— Ой, розкажіть нам про неї, тітонько!— вигукнула Імоджен.— Я ледве її пригадую. Вона ніби сімейний привид. Це так цікаво!

Тітонька Гестер сіла. Джулі таки звела розмову на слизьке!

— Вона не дуже-то скидалася на привид, наскільки я пригадую,— пробурчала Юфімія,— в кожному разі, він був досить пишнотілий.

— Серденько!— вигукнула тітонька Джулі.— Яких ти вживаєш виразів! Адже це не дуже пристойно.

— Але яка вона була з себе?— допитувалася Імоджен.

— Я розкажу тобі, дитино,— мовила Френсі.— Щось на зразок сучасної Венери, вишукано вбраної.

Юфімія роздратовано зауважила:

— Венера не носила ніякого вбрання, і очі в неї були сині, наче сапфір.

В цю хвилину Ніколас попрощався і пішов.

— Місіс Нік жінка суворих правил,— мовила, сміючися, Френсі.

— У неї шестеро дітей,— сказала тітонька Джулі,— їй належить такою бути.

— Мабуть, дядечко Сомс дуже її любив?— вперто провадила своєї Імоджен, обводячи всіх поглядом своїх темних променистих очей.

Тітонька Гестер розпачливо розвела руками, а тітонька Джулі відповіла:

— Атож, твій дядечко Сомс був щиро їй відданий.

— Здається, вона з кимось утекла?

— Ні, звичайно, ні; тобто... не зовсім.

— То що ж вона зробила, тітонько?

— Ходімо, Імоджен,— сказала Вініфред,— час уже додому.

Але тітонька Джулі рішуче додала:

— Вона... вона поводилася не так, як слід.

— Господи!— вигукнула Імоджен.— Завжди мені кажуть одне й те ж.

— Щоб ти знала, любонько,— сказала Френсі,— у неї був роман, який скінчився смертю того молодика; потім вона покинула дядечка. Мені вона завжди подобалася.

— Вона приносила мені шоколадні цукерки,— тихо сказала Імоджен,— і від неї приємно пахло.

— Це вже напевно!— зауважила Юфімія.

— Зовсім не напевно!— заперечила Френсі, яка сама вживала дуже дорогу левкоєву есенцію.

— Не розумію,— мовила тітонька Джулі, здіймаючи руки,— не розумію, навіщо ми говоримо про такі речі.

— А вона розлучилася з дядечком?— запитала Імоджен від порога.

— Звичайно, ні!— вигукнула тітонька Джулі.— Тобто... звичайно, ні.

Біля протилежних дверей почулася чиясь хода. До вітальні знову зайшов Тімоті.

— Я прийшов по карту,— сказав він.— Хто з ким розлучився?

— Ніхто, дядечку,— відповіла цілком правдиво Френсі.

Тімоті взяв карту з рояля.

— Стережіться, щоб у нашій родині нічого такого не сталося,— мовив він.— Досить із нас добровольців. Країна стоїть на порозі руїни. Не знаю, до чого ми дійдемо.— Він посварився товстим пальцем на присутніх.— Забагато розвелося у нас жінок, і вони не знають, чого їм треба.

Промовивши це, він міцно схопив обома руками карту й зразу вийшов, ніби побоюючись, що хто-небудь йому відповість.

Семеро жінок, до яких він звертався, загомоніли між собою стиха. Чути було тільки голос Френсі: «Знаєте, всі Форсайти!..»— і тітоньки Джулі: «Треба, щоб він увечері попарив ноги в гарячій воді з гірчицею, Гестер. Ти скажеш Джейн? Боюся, що кров знову вдарила йому в голову...»