Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
4. Оскільки цілі нормативно-правових актів і правових норм нормативно закріплюються нечасто, а використання для їх виявлення зовнішніх джерел є неприйнятним, вони переважно повинні виявлятись із контексту відповідних нормативних положень, а також із сутності і змісту суспільних відносин, які цими положеннями регулюються.
Мета правових норм виявляється із контексту, зокрема при тлумаченні частини другої ст. 19 Конституції («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»). Із цього конституційного положення випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть діяти за відсутності підстави і повноважень, встановлених Конституцією або законами, та за відсутності визначених Конституцією та законами способів їх дій. Це, зокрема, буквально означає, що державні органи не повинні захищати права і інтереси людини і громадянина за відсутності визначених Конституцією і законами підстави, повноваження і способу дій. Таке тлумачення частини другої ст. 19 Конституції повністю відповідає її букві. Проте лінгвістичним тлумаченням не може вичерпуватись інтерпретація цього конституційного, положення. Треба далі здійснити логічне тлумачення, врахувати контекст, зв’язок частини другої ст. 19 Конституції з частиною першою тієї ж статті («правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»). Цей зв’язок дає можливість виявити мету правової норми, що формулюється в частині другій ст. 19 Конституції: обмежити можливість державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти усупереч правам і інтересам кожного.
У світлі цієї мети стає помітною невідповідність частині другій ст. 19 Конституції дій державного органу та органу місцевого самоврядування у наступних випадках.
При перегляді раніше прийнятого судом рішення у зв’язку з встановленим Європейським Судом з прав людини порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд зазначив на наступне: «З аналізу положень чинного законодавства України, частиною якого є міжнародні договори, ратифіковані Україною, не вбачається, що до процесуальних повноважень суду належить перевірка обставин, встановлених в рішенні міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана в Україні».
Європейський Суд у своєму рішенні дійсно вказав на відсутність «прямого причинного зв’язку» між порушенням Конвенції і збитками, на які зазначав заявник та які він просив відшкодувати на його користь, але це не позбавляло національні судові органи права вирішити питання про завдані збитки. Суд ухилився від вирішення цього питання і послався на частину другу ст. 19 Конституції, витлумачивши її без врахування мети цієї частини і контексту ст. 19 Конституції.
З урахуванням викладеного слід зробити висновок про те, що суд, здійснюючи правосуддя та захищаючи права людини, особливо у випадках, коли це право порушене державою (а так було у справі, про яку йдеться) та коли факт порушення встановлено Європейським Судом з прав людини, не міг відмовити у захисті права, посилаючись на відсутність процесуального повноваження перевіряти обставини, встановлені в рішенні міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, та на частину другу ст. 19 Конституції України. Суду надається загальне повноваження на розгляд відповідних спорів і, якщо не встановлено інше спеціальним законом, суд вправі перевіряти обставини, що мають значення для вирішення справи, хоч би вони і були встановлені Європейським Судом з прав людини, якщо це необхідно для захисту прав особи. Оскільки спеціальними положеннями законодавчих актів, що регулюють процесуальні відносини, обставинам, які встановлені міжнародними судовими установами, не надається преюдиційного значення, національний суд вправі перевіряти ці обставини. Більше того, навіть визнання таких обставин преюдиційними фактами не виключає, за загальним правилом, їх спростування, а лише звільняє від доказування цих обставин (ст. 72 КАС; ст. 61 ЦПК; ст. 35 ГПК). При цьому частина п'ята ст. 35 ГПК визнання фактів встановленими (такими, що мають преюдиційне значення) називає припущенням, яке може бути спростоване в загальному порядку).