Беладонна. Любовний роман 20-х років

Диригент у чорному фракові, подібний до худої обшарпаної ворони, підняв лікті на рівень із плечима, повернув голову праворуч і строго подивився на вальдгорніста[54]; потім він стріпнув головою і рішуче, ніби вів у бій численні полки, замахнувся тоненьким ціпочком, і оркестр заграв.

У залі загасили електрику. Публіка, що до того тинялась у проходах, панічно поспішила до своїх місць. Квиткові причинили вхідні двері з фойє й пішли на допомогу підсліпуватим і розгубленим глядачам, що в темряві блудили поміж лавами і сперечалися за свої місця. Поволі ж галас ущух, поверхня театрального партеру набрала одного рівня; і лише по кутках стовбичили окремі постаті — невловимі зайці, що мали намір заявити право на свої ненумеровані місця тільки тоді, коли невсипуще око квиткових зосередиться на сцені.

Голова міської ради Радивон Саран пройшов у перші лави до свого постійного місця і, підібравши поли чорного кожуха, сів у глибоке приставне крісло. Зразу від його одягу розбігся важкий давучий запах; пахло овечиною — характерним духом намоклого хутра.

Радивон Саран байдуже подивився на своїх сусідів, що морщили носи й кидали на нього косі незадоволені погляди, і сів іще зручніше — простяг ноги вперед, підняв комір кожуха і поклав голову на високу спинку крісла.

А тим часом оркестр набрав сили; його звуки заповнили собою велику театральну залу. Окремі зойки й тихий галас загубилися в ритмічному дрижанні повітря. Ніжний, тонкий голос скрипки виривався з оркестрового жолоба, підносився до стелі і звідти падав у партер. Там він кінчав себе, розіп’ятий на стільцях, чи приховувався в людській істоті з тим, щоб знову заспівати, коли прийде на те слушний час. Сентиментальна флейта вторила скрипці й намагалася разом із нею надати бадьорості й мелодії, і диригентові, що, ніби знесилений, матлав довгими патлами. Труба, вальдгорн, литаври і тромбон буяли. Вони наче змовилися лякати бідну скрипку; в місцях найніжніших і найспівливіших раптом вривалася неорганізована анархія: крики, нахабні хуліганські погрози, лукаві вуличні дотепи і слідом регіт, що його викинув із себе натовп у відповідь на карколомний цинічний рух свого улюбленця. Зникали вони так само — несподівано, ніби засоромлені й перелякані під чиїмсь строгим поглядом; інколи ж замовкали поволі, приховуючись, і сторожко зупинялись, наче погрожуючи в найближчий час зробити черговий наскок.