Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
А Радивон думав:
«Чогось мені радісно… Не приберу способу дізнатися причини, не відгадаю себе…»
І йому спало на думку його дитинство.
Давно, так давно, ніби то було вже забутим сном, він жив на селі, був малим хлопчиком… Так от тоді, давним-давно, у п’ятницю мати ходила до міста, на базар. Поверталася вона над обід, зморена, виснажена, з важким кошиком за плечима. Він з ранку сидів на воротях, виглядав її; і коли з-за бурт висовувалася зморена фігура, біг її стрічати й простягав руку по гостинець — смачний бублик, густо обсипаний маком. Щоп’ятниці він носив у грудях теплість довершену, як пелюстка з цвіту яблуні, був слухняним, добрим. І важко сказати, чому він більше був радий, — чи зморшкуватому лицеві, яке так довго, від ранку, чекав, чи обіцяному бубликові? Але бублик був символом радості, він з ранку й до самої зустрічі з матір’ю ростив на Радивонових плечах юні сміливі крила й розжеврював у ньому надію на майбутнє, ніби то був не бублик, а медове озеро з казки про сироту-хлопчика й лісового діда.
Ця радість сьогоднішня була подібна до тої радості, дитячої.
Радивон здивувався:
— Одначе, від кого бублика чекаю… і якого?
Товариш із комунгоспу продовжував:
— Глядач мусить знайти зв’язок між тим, що він зустрічає на вулиці, у себе в хаті, на підприємстві, і тим, що відбувається на кону. Коли цього немає, він відвертається, не вірить і тікає з театру. Правдоподібність може бути трохи перебільшена проти реального життя, сказати б, загострена наголосом, якого хоче автор; це не шкодить, — навпаки — посилює враження, бо лише факти, виняткові своїми розмірами й змістом, зупиняють на собі нашу увагу. Не шкодить і те, що цей наголос інколи обертається в цілеспрямованість — агітацію. Хороший художник завжди зуміє зробити це непомітно й одурити глядача.
Він говорив голосно, розмахував запаленою цигаркою й торсав Радивона за рукав. Але ж Радивон примружив очі й, здавалося, нічого не чув.
— Таким самим способом через театр ми можемо й мусимо подавати й прищіплювати ідею… всяку ідею: і політичну, і побутову. Треба тільки, щоб ця ідея була вигаптувана на чомусь знайомому, життьовому, не мала форми проповіді й не оформлювалася через смерть на полі брані чи обов’язковий розстріл наших товаришів. Інколи втішний епізод біля кухонного примуса переконує більше, ніж надумана батальна сцена й фальшивий героїзм… Я вже не говорю про те, що витягти на сцену якийсь символістичний мотлох, зарозумілу річ, чи подати матеріал, на який немає громадського попиту, — то є злочин. Абстрактним містеріям нема й не буде місця на нашім кону!
Він круто повернувся до Радивона, схопив його за комір кожуха і в удаваному розпачі повів бровами:
— І от мені закарлючка!.. Це все вірно, що я сказав… Але якого ж біса всі сунуть до оперети? Адже тут не лише ті, що молитовно зітхають за минулим. Тут службовець, наш студент, робітник, я, ти… В чому річ? Що мені до того, хто одружиться з тою графинею: чи екзотичний принц із Сходу, чи той другий, рудий дурень? Так само мене не цікавить, де вона йому віддасться: в поїзді, чи в кабіні аеро. А отже ми прийшли…
Останні слова дісталися Радивонових вух. Він подумав і сказав:
— Справді, оперета чимсь приваблює. Мені трохи надокучила нудна словесність драми… я прийшов сюди спочити…
Товариш із комунгоспу перебив:
— Ага, спочити… Значить… значить, справа не тільки в змісті, а й у формі, жанрі й стилі. Тобі приємно послухати музики, пісні, подивитися танок, посміятися з карколомного фізичного дотепу. Але зміст, ідеологія вистави до тебе не доходять; вони чужі тобі і навіть ворожі. А от припустимо, що така вистава насичена вщерть елементами, якими й ти живеш…
Радивон винувато, ніби в чомусь запідозрений, сказав:
— Тоді я її прийму.
Товариш із комунгоспу розсміявся.
— Чудак ти!.. «Я її прийму»… вона сама до тебе ввійде, непомітно, без перетравлювання й мозкового напруження… От у цьому саме й увесь секрет. Коли в драмі тобі треба робити висновки, насторожувати свою увагу — до речі тут сказати, що й емоції при такій виставі народжуються почасти за допомогою твоєї логіки, а не безпосередньо від враження, — то в опереті цього не треба; зміст і ідеологія самі втиснуться у твою голову. Тут відіграє роль передавача гнучкий жанр вистави: музика, пісня, балет, злободенний дотеп… Над цим слід подумати нашим культробітникам. Звичайно, угорські Каєтани, графи й інший персонаж із салоновим, бульварним і богемським змістом нам не потрібні, вони умруть… Нам потрібне інше буття, наше, радянське, і слід мобілізувати всю культурну силу, щоб відобразити його в музичному театрі…