Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Зіна енергійно чепурилась перед дзеркалом, що в шафі. Вона стала свіжіша й повніша. Коли вона дивилася вниз, у неї виступало два підборіддя. Тонину одежу доводилось на Зіну перероблювати, бо не налазила.
— Тольку! — крикнула вона, намазавши одну щоку пудрою. — Що це в чорта за пудра? — І швирнула коробку. Анатоль мовчав. Він лежав на ліжку й щось думав. Потім устав, поцілував Зіну в щоку, сказав, щоб не гнівалась, що гарної пудри він купить, і знов ліг.
— Мамо! — гукнула Зіна. Із кухні вийшла товста, як бочка, з одвислими аж на живіт грудьми мати. Вона зразу звернулась до Анатоля.
— Ну хіба ото можна в ліжку валятися? На що ото воно похоже? Не бережете ви, діти, нічого. Хіба в вас що буде? Не куплять собі канапу… Ну, кажи, Зіно, чого ти мене кликала?
— Та підожди, мамо… чого, чого… — Зіна вже підводила під очима. — Тольку, почисть пальто… Не буду ж я заразом робити все. Лежить і лежить…
— Ще чого не стало, пальто буду чистити… Не Явтух я тобі…
— От чорт його знає. Прямо хоч розірвись…
— Так, синку, не годиться, — обізвалась мати. — Муж у порядошній сім’ї жінку на руках носить. От ти ж нічого не робиш, взяв би й почистив би… Ти б же сам догадався й поміг їй одягтись… Незя ж так… Треба, діти, мирненько все. Де ж таки… Так чого ти мене кликала, Зіно?
— Та не треба вже… обійдуся сама, — люто відповіла Зіна. Стара витерла короткими пухлими руками лице й, сівши в крісло, сказала:
— Я оце, дітки, надумала гарну річ і для себе, і для вас. Якщо ви мені допоможете, то ми вік будемо жити як у бога за дверима.
— Ну, та кажи вже що, розвезла… — гукнула Зіна.
— Я надумала одкрити магазинчика. Та грошей нема.
— Ну, скільки тобі? — спитала Зіна, підводячи легенько й тонко червоною фарбою губи.
— Е, дочко. Багато. Тисячі дві. Це якби якось у государства виклопотати. Це вже Толі треба поклопотати.
— Толька достане. Достанеш, Толю? — сказала Зіна.
— Достану, — ліниво проказав Анатоль. Стара встала й мовчки почвалала до кухні. В хату увійшов Василь. Його важко було пізнати. Він був із перев'язаним оком і підборіддям. Не вітаючись, він кинув чорну шапку в крісло, сів і сердито сказав:
— Поїсти у вас є?
— Можна. Мамо! — гукнула Зіна, одягнена в каракулеве пальто. Вона здивовано дивилась на Василя й одягала рукавички. Мати увійшла. Їй велено дати Василеві поїсти. Зіна, одягнена, сіла в крісло. Поївши, Василь звернувся до Анатоля.
— Мені треба з тобою поговорити… А ти, Зіно, йди по свої справи.
Але Зіна по тону мови Василя почувала щось небезпечне й сердито сказала:
— Не піду. Кажи при мені. Хочу чути, що ти скажеш.
— Та ти не кричи, — сказав Василь. — Чого ти зайорзала? Я не буду казати про наші з тобою відносини. Те, що я буду говорити, тебе зовсім не торкається, йди собі… А не підеш, то візьму й скажу, скільки раз ми з тобою…
— Негіднику! — гукнула Зіна й кинулась до Василя. Він піймав її обидві руки й усміхнувся.
— Візьми її, Анатолю, бо я за себе не ручусь.
А потім звернувся до Зіни:
— Чого ти сердишся? Тут нічого такого немає. Ну, була моя жінка, тепер Анатоля. Але я не про це буду з ним говорити…
Зіна сердито мовчки виривала руки, а коли це їй не вдалось, вона плюнула Василеві в вічі.
— Ну, йди, Зіно, ми поговоримо самі, — сказав розгублений Анатоль. Василь пустив Зіну, вона ще раз плюнула на Василя й вийшла.
— От що, — почав Василь, — ти живеш на мої гроші. — Анатоля ці слова наче обдали полум'ям. — Гривка поранив я. То я робив на тебе напад. — Анатоль устав, подивився на двері, чи не підслухає Зіна, і знову ліг.
— Ці гроші, — казав далі Василь, — украв я в вагоні. Заховав я їх у кущі тому, що мене могли б піймати. Завтра, думаю, візьму, або через кілька день. Коли ти почав багатіти, я догадався, що гроші забрав ти, бо були вони заховані на городі твого сусіда. Але я знав, що гроші ти при собі не носиш, тому й не чіпав тебе. Я довго стежив за тобою, де ти їх ховаєш. Сказати тобі прямо не наважився, бо боявся розкрити свій злочин. Гривко мене покусав так, що мені довелося лікуватися…
Анатоль трохи трусився й нервувався.
— Тепер, — казав далі Василь, — у мене дуже скрутне становище, і я вирішив побалакати з тобою. Я гадаю, що ти не одмовишся дати мені хоч половину моїх грошей. Як мені відомо, там мусило бути десять тисяч.