Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Василь став ходити по хаті, заклавши руки за спину. Анатолеві не хотілось давати грошей і соромно було признатись, що гроші забрав він.
— Ти, може, не наважишся признатися, що гроші забрав ти? — сказав Василь. — Але в тому, що ти їх узяв, немає ніякого злочину. Ідіот був би ти, коли б заявив державі: нате, мовляв, гроші та дивіться, який я чесний. А тобі за це комбінація з трьох пальців. — Це полегшило справу Анатоля. Йому лишилося лише шкодувати грошей. Він так звик до того, що гроші його, що наче він родився разом з ними й кожна копійка коштувала йому крові й поту. Крім цього, не дай тещі на магазин, то хоч тікай з хати.
— Так… Василю, гроші взяв я, але пробач мені. Гроші я не беріг. Легко вони мені дісталися, тому й не беріг. У мене лишилось карбованців п’ятсот. Тобі я дам половину, бо в мене справи склалися так, що хоч вішайся.
Василь сердито сказав:
— Добре. Давай хоч ці копійки, бо в мене нема що жрати.
Анатоль пішов до вбиральні, вийняв одну плитку з кахельної підлоги й у коробці, що лежала там, узяв двісті п’ятдесят карбованців. Потім він їх дав Василеві. Той схопив гроші й, не сказавши до побачення, вийшов із кімнати. Анатолеві стало легко.
Прийшовши додому, Василь розгорнув свого блокнота, де були записані адреси Зої та Людмили, які він крадькома записав із уст Анатоля. Василь сів і написав таке:
«Моя славна Зоїнька, мені так жалко тебе, що й сказати не можу. Я прикладаю руку свою до свого серця й благаю тебе приїхати до мене. Я підшукав для тебе посаду на сто п’ятдесят карбованців, нікому не даю її й чекаю на тебе. Крім цього, ти будеш вчитися. А там, якщо ти мене справді любиш, поженимось».
Другого листа він написав так:
«Дорога моя Людонька. Зі мною трапилась трагедія. Мене забрали тоді за те, що я не з’являвся на посаду. Служу ж я, як ти знаєш, у ДПУ. Дисципліна, строгість. Зараз я прихворів, і так хочеться, щоб твоя рука лежала на мойому чолі. Чи не переїхала б ти зовсім до мене? В мене гарна простора кімната, багата обстановка, піаніно. Під боком кіно, театри. Та не ходжу я. Нудьгую. Один, як палець. Не барися ж, приїжджай».
Василь кинув листи до поштової скриньки й поїхав до Хведосі. Хведося злякано обдивилась його з ніг до голови, а тоді кинулась йому на шию. Потім сіла йому на руки й спитала, що в нього з оком. Нічого страшного, кішка подряпала, скоро заживе. А чи заглядає Анатоль до них та як він живе.
— Я оце в неділю була в нього, — сказала Хведося. — Наші з ним погнівались, бо він оженився, не спитавши їх і не так, як їм хотілося. Чудний він став. Все щось думає. Часто ходить до вбиральні й довго сидить там. Усі думали, що він, може, чим хворий або щось собі заподіяти хоче. В неділю, як оце я була, він перелякав усіх. Пішов до вбиральні й сидів там хтозна-доки. Всі полякалися та давай стукати. А він як крикне: що вам треба? І щось важке стукнуло об кафельну підлогу. Мабуть, револьвер. Я так за нього турбуюсь. Та ще жіночку собі взяв! Горда така, а розтовстіла, розрослася, а він — худе таке… Бідний Толя. Дурний він, от і шкода.
Василь розцілував Хведосю, а тоді швидко сказав:
— Я оце до тебе, Хвесю… Ходім до мене… В мене є гроші, підемо в театр або в кіно… Хочеш, у цирк підемо, там музика.
— Ходім, — радісно вигукнула дівчина й побігла про це сповістити батьків, що випивали в сусіда. Василь батькам подобався, й вони охоче пустили Хведосю.
У місті вони побували в цирку, й Василь Хвесю додому пустив саму, бо йому треба йти в справах. Пішов Василь до Анатоля. Виломив віконце до вбиральні, розібрав підлогу, забрав гроші й повернувся до Хведосі радий і щасливий. Він цілував її без кінця, потім знову лишив саму й незабаром приніс їй цукерок.
На ранок Василь зник.
Анатоль підставив до самовара квітчасту чашечку й одкрутив крана. Зіна колотила в чашці ложечкою, а стара, взявши блюдечко в обидві руки, дула в нього, від чого щоки ставали пухлі, наче в роті було два яблука. Хтось постукав у двері. Анатоль як опарений вибіг із кімнати. З чемоданом у руці стояла Людмила. Анатоль забіг до вбиральні, навернув підлогу, але там нічого не було. Тоді він вибіг на вулицю. Там із чемоданами й кошиками та швейною машиною стояв ванько. Анатоль намацав у кишені кілька срібних круглячків і побіг до станції. Тут він сів на потяг і чогось поїхав до батьків. Батьки полякалися. Мати аж у долоні сплеснула.
— Сину, ти посинів!
— Чого ж це ти роздягнений? — басом питає Карпо.
— Тікаю… мене шукають… за мною ганяються…
— Хто, сину? — турбувалась мати. Але Анатоль мовчки дивився на долівку, наче щось загубив.