Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Хведося в тебе? — спитала мати.
— Хведося? Ні. Немає. Не було.
— Ох ти ж боже ж мій… Де ж вона? Вже скоро тиждень… Вона ж пішла в кіно з твоїм товаришем.
— З Василем? — божевільно розкривши очі, спитав Анатоль.
— Ну, да… А чого ти так?..
Але він мовчки вибіг і не чув, як на нього гукали батьки. Він біг вулицею й зупинився. Він упер очі в «шарабанку», в погнуту коробку, яку хлопчики били ковіньками й кричали «посвій». Анатоль стояв, хитаючись, і дивився на шарабанку, що докотилася до його ніг. Він узяв її в руки, розглянув і пізнав ту коробку, де він ховав гроші. Анатоль швирнув шарабанку дітям і пішов. Діти з нього глузували.
— Только, Только, дивіться п'яний; дивіться роздягнений. Толька п’яний, ха-ха-ха… — і стукали щосили ковіньками в шарабанку. Вона міцно збилась докупи, була важка й біла. Об її гострі кінці сіклись ковіньки, й од них розліталися дрібненькі кусочки живого дерева. Толька знову став. Його зупинила Оляна. Вона була в білому, теплому кожусі, в товстій білій в’язаній хустці, закутана нею так, що тільки ніс було видно та очі. На плечі в неї на коромислі відра, що взялися льодом, а на ногах великі чоботи в снігу, аж до половини.
— Драстуй, Толю… Чи ти хворий, чи п’яний… Господи, ти посинів і трусишся… і губи посиніли… Ходім до нас… Ходім, погрієшся… Добре? Ходім… — Анатоль мовчки пішов за Оляною. Потім став і знову задумався.
— Я прийду, Оляно… Я сьогодні приїду до тебе… А зараз мені треба до міста… Я спішу, — і бігом побіг на потяг.
У місті він побіг прямо до Василя. Тут він побачив Хведосю. Вона сиділа біля столу й щось їла. Трохи схудла. Під очима темненькі кола, наче підфарбовано. На підлозі валяються недогарки, од цукерок олив’яні й кольорові папірці, коробочки, кольорові стрічки… Хата незаметена, ліжко неприбране, видно, що вона лише встала. Забачивши Анатоля, вона розплакалась.
— Що ти тут робиш? — спитав він.
— Толю, прости мені… ой, яка я нещасна… заманив мене отой босяк, осоромив і втік… Як мені тепер вернутися додому? — Анатоль не сів, а впав у крісло, звісивши безсило червоні од морозу руки через перильце. Голова впала на груди.
— Що посіяла, те і жни… а мені яке діло… — пробурмотів Анатоль. Хведося дивилася на його перелякано і перестала плакати. Він тривожно зиркнув на вікна, на двері й на ліжко.
— Ти в нього грошей не бачила? — спитав Анатоль.
— Не бачила. Мені дав п’ятдесят карбованців.
— За що?
— Не знаю… Так… Двічі міліція приходила. Тільки що приходили. Питали, де ти живеш… Я їм сказала.
Анатоль взяв із гардеробу старе Василеве пальто, шапку-кубанку, чоботи, узяв у Хведосі двадцять карбованців і, нічого не сказавши, вийшов.
— Толю, Толю, Василь казав, що Тоню отруїла Зіна.
Він тихо сходив по східцях униз, і до нього долітало ридання сестри. Він уже був на вулиці, і йому вчувався її голос. Він ішов і пильно вдивлявся в тротуар, наче чогось шукав. Надворі гусли вечірні тіні й синів сніг. Анатоль сів на потяг і поїхав до Оляни. Але до неї він не зайшов. Ідучи мимо двору своїх батьків, Анатоль на хвилину став. З двору вибіг кривий Гривко й став стрибати на Анатоля, а потім Анатоль пішов у степ, і за ним пішов Гривко. На ноги налипало багато снігу, й вони глибоко та м’яко грузли. Сніг сипався густий, лапатий, як білі метелики, і срібно вилискував у синій імлі холодного вечора. Анатоль важко тяг за собою ноги, потім сів у сніг, пригорнув до себе Гривка і закутався з головою. Біля нього роїлися сніжинки, й чорна непорушна могилка двох живих істот поволі ставала білою.
Петро Ванченко
Літературна спадщина Петра Ванченка кількісно скромна, але дуже цікава. З усіх авторів у цій антології він один жив не в столицях, а в провінції — у Полтаві.
Народився Петро Ванченко 1898 року в селі Жуки під Полтавою. З якогось моменту йому почали приписувати «справжнє» прізвище Івашенко, а потім і взагалі Іващенко. Очевидно, це якась самонароджена легенда, бо ні в автобіографії Ванченко не згадує, що це його псевдонім, ні в прижиттєвих довідниках ніде такого не зазначено, а головне — в гебістських документах, у так званій «боротьбистській» справі 1934 року, він фігурує як Петро Захарович Ванченко, а дружина його — Ірина Кравцова-Ванченко.
Хлопчик рано з власного бажання пішов учитися до сільської школи і в дев’ять із половиною років уже закінчив її. По тому батько, бачачи у сина нахил до науки, віддав його в Тахтаулівську волость готуватися на писарчука. Два роки Петро «тренував» почерк — переписував у канцелярії протоколи. Згодом перейшов у контору в маєтку князя Кочубея. Та хлопця тягнуло до міста, він утік із Жуків у Полтаву і пішов працювати «мальчиком» у крамницю спершу взуття, далі мануфактури. Однак тогочасний менеджер із продажів із нього не вдався — вигнали з крамниці за сільську непроворність. Повернувся в село, самотужки підготувався до іспитів і через рік вступив до середньої школи, яку закінчив 1917 року. Брав участь у громадянській війні на боці більшовиків, воював проти німців. Після визвольних змагань жив у Полтаві, захопився театром, виступав на сцені, очолював місцеву Спілку робітників мистецтва.