Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Одначе розчарування й образа швидко минули, притамувались. У актриси були красиві ноги, і танцювала вона, може, й не так, як того вимагала віконтесина пиха, але прекрасно. То був імпровізований ефірний гротеск, може, трохи кустарний, але для недосвідченого, нехореографічного ока — класичний танець чи навіть манірний, вишуканий фокстрот із примрійним партнером.
Проте слід сказати, що оздобою танцю і його доконечним успіхом була чарівлива зовнішність актриси.
Радивон знову нахилився вперед, іще ближче до рампи, і цілком віддав себе на кін. Та раптом він зловив себе на тому, що ласується зі стрункого тіла примадонни.
Тоді йому стало соромно. Він збентежено оглянувся на своїх сусідів — чи не помітили чого? — густо почервонів, зніяковів і сховав голову в овечу вовну кожуха.
«Як це сталося? — звернувся він до себе. — Правда, маю гріх: пішов у оперету, тим часом мусив би тепер опрацьовувати тези для завтрашньої доповіді… Припустимо, виправдовується це тим, що я надто зморився, хотів розвіятися, спочити… Ці оперети іноді бувають смішні, принадливі. Але ж я не ніс із собою розпутних думок; я не мав наміру оголювати жіноче тіло, втрачати людську гідність. Відкіля такі бажання?.. Хто їх спрямував?.. Вірно, дівчина така щира, хороша, вона заслуговує на співчуття, коли страждає, але ж я не шукав у ній жінки… І взагалі я співчував дівчині, а не розпутній віконтесі».
Він думав і корив себе: «Прикро, не знаєш самого себе…»
Але саме тоді знову захотілося побачити: що оце тепер робить примадонна? Він підвів голову й зустрів її очима біля рампи.
Вона звела руки за голову й усміхалася.
Радивонові здалося, що та усмішка належала лише йому. Від цього він почув себе дуже сильним і усміхнувся й собі; воднораз на лиці в нього засяла щаслива глупота.
В антракті публіка скупчилася в горішньому фойє. То була велика кімната з затишними кутками, з дзеркалами, з м'якими меблями. З середини стелі спадала жирандоля в формі пташиної лапи. Кожен кіготь тримав п'ять сильних електричних ламп; через це білого сліпучого світла було досить.
Публіка тихою хвилею ліниво й безцільно ходила кругом довгої канапи, що ділила фойє в довжину на дві половини. Тут переважали жінки. Вони були у вишуканих, модних туалетах, лакованих зачосах і напахані гострими парфумами радянського виробництва. Тут були й члени профспілок, прибрані по-святковому до театру, й інші жінки, що добре вбираються з ласки вдячних своїх і не своїх чоловіків. Ті й другі, здається, спеціально виходили сюди й довго й уперто шпацерували кругом канапи з тим, щоб показати себе й свої наймодніші убори. Це було відверте й усебічне демонстрування своєї персони перед сотнею ласих роззяв, що вишикувалися попід стінами в одну лаву з погруддями революційних вождів.
Інші, що не брали участі в цьому поході, розмістилися по завулках фойє. Можна було бачити статечних ділових людей у костюмах із синього закордонного шевіоту, кріпких і веселих червоних командирів, задумливих сухотних службовців, відповідальних робітників радянської держави й навіть обідраного задерикуватого й життєрадісного робфаківця, що завернув сюди з «гальорки» подивитися на «буржуазію».
Ця юрма людей ділилася враженням від примадонни, критикувала її убори, змагалася, розповідала анекдоти, утворювала й передавала новини, скаржилась на близького, хвалилася таланом, достатками й зітхала з кохання чи ревнощів — стояв гомін.
Радивон і його товариш, якого він стрів у партері, прийшли сюди викурити по цигарці. Вони злягли на лутку широкого вікна й запалили. Радивонові не хотілося говорити. В його грудях жевріла якась радість. Він боявся признатися за неї, а тим паче сполохати її, втратити. Але товариш, що працював у комунгоспі, не помітив його вхованості й уперто продовжував розмову, почату ще в партері.
Він говорив:
— Правдивий театр… театр, який претендує на те, щоб захопити увагу глядача й виховувати його через народження позитивних емоцій, мусить обов’язково відбивати життя в усіх його найскладніших зворотах. Звісно, не обов’язково подавати через кін факти, що сталися вчора чи сьогодні. Можна концентрувати увагу й на фантазії художника. Але ця фантазія мусить бути правдоподібна епосі, оточенню й щільно вплетена в наше буття.