Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Я підняв руку.

- А як щодо їжі... тобто я хотів спитати: що змушує тіло рости?

- Добре запитання, Дугласе. - Він поплескав по таблиці. - Надходячи в організм, їжа розщеплюється, засвоюється і...

Я слухав і добре розумів, що намагається зробити зі мною містер Джордан. Роки дитинства відбилися в мені, як відбивались у м’яких сланцях доісторичні живі організми. А містер Джордан хотів стерти, загладити ті відбитки. Так, щоб зрештою всі мої переконання й уявлення безповоротно згинули. Моя мати змінювала моє тіло їжею, містер Джордан впливав на мою свідомість словами.

Отож я перестав його слухати й почав малювати щось на папері. Потім замугикав під ніс пісеньки, став вигадувати свою власну мову. Решту дня в класі я не чув анічогісінько. Цим я відбивав напад на себе й протидіяв отруті.

Але після школи, проходячи повз крамничку місіс Сінгер, я таки купив собі цукерку. Просто не втримався. А коли з’їв її, то написав на внутрішньому боці обгортки: “Це остання цукерка, яку я з’їв. Більше не візьму до рота жодної, навіть у суботу в кіно, коли на екрані з’являться Том Мікс і Тоні”.

Я подивився на купу цукерок, що, мов щедрий врожай, громадились на полицях. Жовтогарячі обгортки з небесно-блакитним написом “Шоколад”. Жовті й фіолетові обгортки з голубими літерами. Я відчував з’їдену цукерку в собі, відчував, як ростуть від неї мої клітини. Місіс Сінгер щодня продавала сотні цукерок. То, виходить, вона була в змові? Невже вона не знала, що діється від солодкого з дітьми? А коли знала, то, мабуть, просто заздрила, що вони такі юні. І хотіла, щоб вони швидше старіли... Я був ладен убити її!

- Що це ти робиш?

Поки я писав на обгортці цукерки, ззаду до мене підійшов Білл Арно. З ним була Кларіс Меллін. Вона дивилася на мене своїми блакитними очима й мовчала.

Я сховав папірця.

- Та нічого, - відповів Біллові.

Ми втрьох рушили далі. Навколо дітлахи грали в “класи”, в кульки, ганяли ногами бляшанку, і я обернувся до Білла й сказав:

- Через рік або два нам уже цього буде не можна. Білл тільки засміявся й відказав:

- Чого б це? Хто нам не дасть?

- Вони не дадуть, - сказав я.

- Хто “вони”? - спитав Білл.

- Хто, хто! - відповів я. - Сам побачиш.

- Ого! - мовив Білл. - Та в тебе негаразд із головою.

- Ти нічого не розумієш! - закричав я. - Ось ти граєшся, бігаєш, їси, а вони весь час нишком заморочують тебе, щоб ти й думав інакше, й поводився інакше, й навіть ходив інакше. А потім раптом настав день, коли ти кидаєш усі ігри й починаєш чимось клопотатися!

Обличчя моє пашіло, руки стислися в кулаки. Я не тямив себе з люті.