Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Що це тут таке?
- Рис, Піп, звичайнісінький білий рис для весільного обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу дорогу. Чуєш оті дзвони, Піп? Це благовіст містерові та місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!..
Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на задній площадці останнього вагона, махали мені руками й швидко зникали з очей, та я все гукав:
- До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щасливого життя! Приїжджайте! Щасливо... щасливо...
Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому, а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити мені щітку й знову вважати мене за свого названого сина.
А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов лист від мандрівного подружжя.
Я не розпечатував його цілий день, і тільки надвечір, коли вже почало смеркатися, вийшов на веранду, сів і, дивлячись, як дідусь згрібає з доріжки сухе листя, й тримаючи в руках конверт, чекав, поки дідусь погляне на мене, і ось нарешті він поглянув, і тоді я розірвав конверт і прочитав уголос в осінніх сутінках:
- “Любий Піп... - Побачивши на папері своє давнє прибране ім’я, я мусив на хвильку спинитися, бо тільки воно заповнило мені очі. - Любий Піп, сьогодні ввечері ми в Орорі, завтра будемо у Фелісіті, а післязавтра - в Елджіні. Чарлі збирається наступні півроку виступати з лекціями, і ми з надією дивимось у майбутнє. Обоє багато працюємо, і чи треба казати, які ми щасливі? Дуже щасливі. Він називає мене Емілі. Піп, ти, мабуть, ще не знаєш, чиє це ім’я, а так звали одну поетесу, і я сподіваюся, що колись ти візьмеш у бібліотеці її книжки. Так от, Чарлі дивиться на мене й каже: “Ти моя Емілі”, - і я майже вірю йому. Ні, таки справді вірю...”
Я замовк, проковтнув клубок, що підступив мені до горла, й став читати далі:
- “Ми схиблені, Піп. Так кажуть люди, та ми й самі знаємо. І все-таки ми не відступаємося від свого. Бути схибленими разом зовсім непогано. А от бути схибленою і самотньою, як раніше, - цього я більше не витримала б.
Чарлі шле свої вітання й просить переказати тобі, що він уже почав нову гарну книжку, чи не кращу за всі дотеперішні, а назва буде така, яку придумав ти: “Холодний дім”.
Отак, Піп, ми й живемо: пишемо та мандруємо, мандруємо та пишемо. Може, колись нам випаде їхати поїздом, що зупиняється набрати води на вашій станції, і якщо ти будеш там і гукнеш нас на ім’я - так, як ми тепер себе називаємо, - то ми вийдемо з вагона. Та, певно, ти на той час станеш зовсім дорослим. І якщо поїзд зупиниться, а тебе не буде, ми так і зрозуміємо й поїдемо собі далі від містечка до містечка.
Підписано: Емілі Діккінсон.
P. S. Чарлі твердить, що твій дідусь - справжнісінький Платон, тільки ти йому не кажи.
P. P. S. Чарлі - моє золото”.
- “Чарлі - моє золото”, - повторив за мною дідусь, сідаючи поряд і беручи в мене листа, щоб прочитати його ще раз. - Ну-ну... - зітхнув він. - Ну-ну...
Ми довго сиділи, дивлячись, як багряніє жовтневе небо на заході й одна по одній засвічуються зорі. Вдалині, десь за милю, загавкав собака. Ще далі, аж ген на обрії, прогуркотів поїзд, загудів, забамкав у дзвін: раз, другий, третій, - та й поїхав.
- А знаєш, - озвавсь я нарешті, - мені здається, ніякі вони не схиблені.
- Мені теж, Піп, - сказав дідусь, запаливши люльку й задувши сірника. - Мені теж так здається.
ОДНОЇ НЕМИНУЩОЇ ВЕСНИ
Того тижня, відколи минуло вже так багато років, мені почало здаватися, що батько й мати потихеньку труять мене. Та навіть і тепер, через двадцять років, я не певен, що вони цього не робили. Хто знає...
А нагадала мені про все те стара валіза на горищі. Сьогодні вранці я розстебнув її мідні застібки, підняв кришку, і в ніс мені вдарило задавненим духом нафталіну, що з незапам’ятних літ застоявся серед тенісних ракеток з порваними жилами, поношених гумових капців, поламаних іграшок, заіржавілих роликових ковзанів. І хоч тепер, я побачив ті дитячі забавки очима дорослої людини, мені раптом здалося, ніби тільки годину тому я прибіг, геть спітнілий, з нашої тінястої вулиці і на устах у мене ще тріпоче: “Раз, два, три - розбігайсь, бички!”
Я був тоді чудернацьким, кумедним хлопчиною, у чиїй голові снувалися химерні думки, і отой страх перед отрутою був лише часткою моїх дитячих переживань. Уже в дванадцять років я почав робити записи в п’ятицентовому лінійованому блокноті, з яким ніколи не розлучався. Неначе й оце тепер у мене між пальцями оцупок олівця, і я пишу ним, як писав у ті давні дні, що їм, здавалося, не буде кінця.