Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Ех ви! - вигукнув я. - Та ви... ви просто... - Я шукав у пам’яті потрібних слів і зрештою натрапив. - ...просто тьху! Плюнути й розтерти!
- Та ти що, Піп!
- Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сідні Картоном!
- Це ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі треба прочитати її, Піп.
- Чому це?
Він обернувся й поглянув на мене великими сумними очима.
- Тому що я написав її для тебе.
Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:
- То й що?
- А те, - відказав містер Діккенс, - що я вже спізнився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин...
- Тоді ви маєте час.
- На що?
- На те, щоб познайомитися з одною людиною. Познайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книжку... Нам туди, Чарлі, отуди.
Він знову спинився.
- Туди? До бібліотеки?
- Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.
- Десять?
Та зрештою він дозволив мені провести себе, мов сліпого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослизнули в двері.
У бібліотеці було наче в кам’яному кар’єрі, над яким десять тисяч раків не випадало дощу.
Прислухаєшся в один бік - тиша.
Прислухаєшся в другий - анішелесь.
Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробленим і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто була.
Ми - містер Діккенс і я - стояли на краю тієї тиші й чекали.
Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку, що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і там стоятимуть усі його книжки - вже написані, надруковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані читачам, прочитані й знов поставлені на полиці.
Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене за лікоть і прошепотів:
- Піп, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же... - Прислухайтесь! - прошепотів я.
Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук, наче там переверталась уві сні велика міль.
- Бог мені свідок, - мовив містер Діккенс, розширивши очі, - я знаю, що воно таке.
- Авжеж.
- Добре знаю цей звук, - додав він, дослухаючись, і кивнув головою. - Там хтось пише.
- Ваша правда, сер.
- Пише пером... І пише...
- Ну-ну?
- Вірші! - пошепки вигукнув містер Діккенс. - Атож. Побий мене бог, Піп, десь там далеко, наче ген під водою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, розгін, стоп, і знов розгін, і знов, і знов... То не цифри, Піп, не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко біжить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!
- Мем! - покликав я.
Міль затихла.
- Не заважай їй! - цитьнув на мене містер Діккенс. - Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.
Міль знову заворушилася.
- Мем! - покликав я ще раз, тихо, але вимогливо.
У проходах між полицями зашурхотіло.
І ось вона з’явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку - не молода й не стара; непевного кольору - не смуглява й не бліда; непевного зросту - не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.
Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.
Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.
- А, це ти, Дуг, і з тобою... - Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. - Ви ж друг Дуга... містер Діккенс, так?
Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я аж злякався.
- Містере Діккенс, - мовив я, - познайомтеся з...
- “Мене не спинить навіть Смерть...” - проказав напам’ять Чарлі, приплющивши очі.
Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.
- Міс Емілі, - сказав він.
- Її звуть... - спробував заперечити я.
- Міс Емілі. - Він простяг руку й доторкнувся до її руки.
- Дуже приємно, - мовила вона. - Але як ви...
- Як угадав ваше ім’я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали - розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!
- Та що ви, то пусте.
- Вище голову, сміливіше, - лагідно сказав він. - То не пусте. “Мене не спинить навіть Смерть” - чудовий, першорядний вірш.