Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Я міг би й далі вести свою війну проти матері й батька, проти школи, проти їди, проти книжної мудрості, але не мав сили опиратися цій солодкій отруті на моїх губах, цьому теплу в мене під руками, цьому незнаному запаху в ніздрях.
- Кларіс, Кларіс... - плакав я, обіймаючи її, і дивився через її плече невидющим поглядом, і шепотів їй на вухо: - Кларіс!..
ВИНЯТКОВО ДОСКОНАЛЕ ВБИВСТВО
Думка про вбивство так цілковито захопила мене, була така неймовірно зваблива, що й у дорозі через усю Америку я ніяк не міг прийти до тями.
Ця думка, не знати чому, сяйнула мені в голові на мій сорок восьмий день народження. Чому саме на сорок восьмий, а не на тридцятий чи сороковий - цього я сказати не можу. Мабуть, то були добрі літа, і я проплив крізь них, не помічаючи ні часу, ні годинників, ні сивини, що поступово сріблила мої скроні, ні поважного вигляду знаменитості, якого я набував з роками...
Так чи так, а на свій сорок восьмий день народження, коли я лежав уночі в ліжку поряд з дружиною, а в інших кімнатах нашого будинку серед тиші й місячного світла спали мої діти, я раптом подумав:
“Зараз же встану, поїду і вб’ю Раффа Андерхілла”.
“Рафа Андерхілла! - заволав мій внутрішній голос. - Бога ради, та хто він такий? Убити його через тридцять шість років! За що?”
“За що? - подумки відказав я. - А за те, що він кривдив мене, коли мені було дванадцять...”
Десь за годину, почувши в кімнаті шерех, прокинулась дружина.
- Дуг! - озвалася вона. - Що це ти там робиш?
- Збираюся в дорогу, - відповів я. - їду.
- А-а, - мовила дружина, повернулася на другий бік і знову заснула.
- Усім зайняти місця! Рушаємо! - розлігся над платформою голос провідника.
Поїзд шарпнувся й брязнув буферами.
- Бувай! - гукнув я, скочивши на приступку.
- Хоч колись полетів би літаком! - гукнула до мене дружина.
Полетіти літаком? І позбавити себе втіхи всю довгу дорогу думати про вбивство? Позбавити себе втіхи неквапливо змащувати й заряджати пістолет і уявляти собі обличчя Рафа Андерхілла, коли з’явлюся перед ним після тридцяти шести років відсутності, щоб звести давні порахунки? Полетіти літаком? Ні, я б краще подався пішки через усю країну і, спиняючись на ночівлю просто неба, смажив на багатті свою жовч і ядучу слину, знов і знов пережовував свої задавнені, висхлі, наче мумії, але досі живі кривди й роз’ятрював незагоєні з роками болячки. Полетіти літаком!..
Поїзд відійшов. Дружина зникла з очей.
Я вирушив у Минуле.
Другої ночі, їдучи через Канзас, ми попали в жахливу грозу. Я не лягав спати до четвертої ранку, все слухав, як бурхає вітер і гуркоче грім. У спалаху блискавиць я побачив на холодній шибці вікна в темному купе негативне відображення свого обличчя й подумав: “Куди він їде, цей дурень?”
Убивати Рафа Андерхілла!
За що? А за те саме!
Згадай-но, як він лупцював мене. До синців. Я був увесь у синцях, обидві руки від самих плечей у синцях - у синіх, у чорних, ще й ніби крапчастих, у якихось дивних жовтих. Садоне - й ходу, отакий він був, той Раф, садоне - й ходу!
І все ж таки... ти його любив?
Атож, любив - так, як хлопці люблять хлопців, коли їм по вісім, десять, дванадцять років, і світ їхній ще невинний, і хлопці лихіші від будь-якого лиха, бо не відають, що роблять, а проте однаково роблять. Отож десь у глибині душі я відчував потребу терпіти біль. Ми, двоє друзів нерозлийвода, були потрібні один одному. Я йому - щоб діставав удари. Він мені - щоб завдавав їх. Мої синці були свідченням і символом нашої взаємної любові.
А що ж іще спонукає тебе вбити Рафа через стільки років?..
Пронизливо гудів поїзд. Нічна країна невпинно бігла назад.
І я пригадав, як одного разу напровесні прийшов до школи в новому твідовому костюмчику, а Раф збив мене з ніг і викачав у брудному місиві із снігу та багнюки. Він реготав, а я, згораючи від сорому, геть перемазаний, охоплений страхом перед неминучою покарою, поплентав додому перевдягтися в сухе.
За вікном знову гуркотів далекий грім.
По холодних шибках пульманівського вагона спливали дощові патьоки.
Ну, а щось іще? Чи це уже все?
Ні. Є ще одне, найгірше з усього.