Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Я подзвонив.
Чи впізна́є він мене через стільки років? За мить до першого пострілу треба буде неодмінно назватися. Він має знати, хто це.
Тиша.
Я подзвонив знову.
Брязнула дверна клямка.
Я сягнув рукою до пістолета в кишені, але не витяг його. Серце моє важко гупало.
Двері відчинились.
На порозі стояв Раф Андерхілл.
Він кліпав очима, намагаючись розглядіти мене.
- Раф? - мовив я.
- Я... - озвався він.
Ми стояли так, один проти одного, не більш як п’ять секунд. Але, боже мій, як багато сталося за ті швидкоплинні п’ять секунд!
Я побачив Рафа Андерхілла.
Побачив його цілком виразно.
А я ж не бачив його відтоді, як мені було дванадцять років.
Тоді він височів наді мною, наче вежа, стусав мене кулаками, бив, горлав.
Тепер це був невеличкий старий чоловічок.
Мій зріст - п’ять футів одинадцять дюймів. А Раф Андерхілл від своїх дванадцяти років майже не виріс.
Чоловічок, що стояв переді мною, був на зріст не більш як п’ять футів два дюйми.
Тепер уже я височів над ним, наче вежа.
Я аж рота розкрив. Тоді придивився й побачив ще більше.
Мені було сорок вісім років.
Але Раф Андерхілл, якому теж було сорок вісім, уже не мав на голові більш як половини волосся, а те, що лишилося, було ріденьке й сиве, чорне з білим. Він виглядав років на шістдесят, а то й на шістдесят п’ять.
Я був при доброму здоров’ї.
Раф Андерхілл був блідий, наче віск. Його обличчя свідчило, що він давно вже нездужає. Здавалося, він повернувся з країни, де ніколи не світить сонце. Вигляд мав змарнілий, очі глибоко позападали. У віддиху вчувався запах похоронних квітів.
Усе те вразило мене так, немов усі блискавиці й громи минулої ночі злилися в один сліпучий вибух. І ми з Рафом стояли посеред того вибуху.
То ось задля чого я приїхав, подумалося мені. То ось яка вона, істина. Оця жаска мить. Ні до чого витягати зброю. І вбивати ні до чого. Ні, аж ніяк. Досить тільки...
...побачити Рафа Андерхілла такого, який він тепер є.
Оце і все.
Просто прийти сюди, постояти й подивитися на нього, на такого, який він став.
Раф Андерхілл розгублено, з видимим подивом звів руку. Губи його затремтіли. Очі забігали вгору-вниз по мені, і він силкувався осягти розумом, хто цей велет, чия чорна тінь упала на його поріг. Нарешті він озвався кволим, ледь чутним голосом:
- Дуг?
Я рвучко відступив.
- Дуг? - аж задихнувся він. - Це ти?
Такого я не чекав. Люди ж не пам’ятають! Нездатні пам’ятати! Через стільки років?
Чого б то йому пригадувати, напружуватись, зважуватись, упізнавати, називати ім’я?..
І раптом у мене сяйнула дика думка: це ж після мого від’їзду з містечка життя Рафа Андерхілла так занепало, ось у чім річ! Я був осереддям його світу, незамінним попихачем, якого можна кривдити, штурхати, лупцювати, вкривати синцями. І коли тридцять шість років тому я просто взяв та й покинув його, усе його життя дало тріщину.
Та ні, дурниця! А проте якесь крихітне схиблене мишеня мудрості металось у мене в голові й пищало своє: “Раф був потрібен тобі, але ти йому був потрібен ще більше! А ти завдав йому жорстокого, непростимого удару. Ти зник!”
- Дуг? - знову спитав він, бо я стояв і мовчав, безпорадно опустивши руки. - Це ти?
Ось задля цієї миті я й приїхав.
Десь у потаємних глибинах єства я завжди знав, що не вдамся до зброї. Атож, вона при мені, але час випередив мене й дістався сюди раніше - і час, і вік, і менші, ще страшніші смерті...
Бабах!
Шість пострілів у серце.
Та я не стріляв з пістолета. Тільки з уст моїх ледь чутно зривалися звуки пострілів. І за кожним таким звуком обличчя Рафа Андерхілла старішало на десять років. Отож коли я мав вистрілити востаннє, йому було вже сто десять.
- Бабах... - шепотів я. - Бабах... Бабах... Бабах... Бабах... Бабах...
І тіло його щоразу здригалось.
- Ти вже мертвий, Рафе. О боже, ти мертвий.
Я повернувся, спустився з веранди і вже вийшов на вулицю, коли він гукнув:
- Дуг, це ти?
Не озиваючись у відповідь я простував геть.
- Скажи мені! - гукав він кволим голосом. - Дуг! Дуг Сполдінг, це ти? Хто це? Хто?..
Я взяв у кущах свою валізку, пірнув у сповнену сюрчання цвіркнув темряву яру, перейшов місток і став підніматися сходами на той бік.
- Хто це? - востаннє долинуло до мене його жалісне волання.
І тільки відійшовши ще далі, я озирнувся.
В усіх вікнах Рафового будинку світилося. Мабуть, після того, як я його залишив, він обійшов усі кімнати й скрізь повмикав світло.
По той бік яру я зупинився на лужку перед будинком, де колись народився.