Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Містер Діккенс спустив ноги з ліжка й потягся по свій саквояж.
- Отож я мушу складати манатки й забиратися геть.
Я випередив його і вхопився за саквояж.
- Ні! Вам не можна йти. Ви ж не закінчили книжки!
- Піп, любий мій хлопче, я ж тобі все пояснив... Хіба ти не чув?
- На неї чекає цілий світ! Ви не маєте права покинути “Двоє міст” на середині!
Він лагідно забрав у мене саквояж.
- Піп, Піп...
- Не маєте права, Чарлі!
Він зазирнув мені в очі, і, певно, вони так палали, що він аж відсахнувся.
- І я чекаю! - вигукнув я. - І всі вони там чекають!
- Хто “вони”?
- Натовп перед Бастілією. Париж... Лондон, Дувр... Гільйотина!
Я побіг до вікон і порозчиняв їх ще ширше, ніби сподіваючись, що нічний вітер і місячне світло занесуть у кімнату ті звуки та образи, і вони поповзуть по килимку й закрадуться йому в очі та вуха, і, коли легкі завіски примарно заколихались, тоді і я, і Чарлі - ладен заприсягтися - почули, як гомонить великий натовп, риплять колеса карет, як сичить, стрімко ковзаючи вниз, гостра сокира гільйотини і глухо, мов качани капусти, падають додолу голови, як лунає переможний спів, - усе це долинуло до нас із вітром...
- Ой Піп, Піп...
З очей його потекли сльози.
Я дістав з кишені олівця й блокнота.
- Ну? - мовив вимогливо.
- На чому ми вчора спинилися, Піп?
- На мадам Дефарж, що сиділа й плела. Він упустив саквояж на підлогу.
- Мадам Дефарж... так-так... ага. Пиши, Піп: “Мадам Дефарж...”
Він сів на краєчку ліжка, і руки його почали рухатись- неспокійно совалися, стискали одна одну, спліталися й розпліталися, - і він дивився на них і говорив, а я записував, і він знову говорив, усе палкіше та палкіше, і так аж до світання...
- Доброго ранку, містере Діккенс!
Я з розгону всівся на стілець у їдальні. Містер Діккенс уже впорався з половиною млинців, що чималим стосиком височіли в нього на тарілці.
Я надкусив свого млинця й побачив на столі між нами ще більший стосик списаних аркушів.
- Містере Діккенс... - мовив я. - Це “Повість про двоє міст”? Ви її... закінчили?
- Зроблено. - Містер Діккенс не підвів очей від тарілки. - Встав о шостій.
Працював як віл. Зроблено. Докінчено. Крапка.
- Ура! - вигукнув я.
Десь у далині почувся паровозний гудок. Містер Діккенс випростався на стільці, тоді раптом підхопивсь і, покинувши недоїдений сніданок, вискочив з їдальні. Я почув, як грюкнули надвірні двері, вибіг на веранду й побачив його вже на півдорозі до хвіртки, із саквояжем у руці. Він повернув до станції і йшов так швидко, що мені довелося раз по раз забігати йому наперед.
- Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але ж іще не видали!
- Доручаю подбати про це тобі, Піп.
Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я мусив наздоганяти його.
- А як же буде з Девідом Копперфілдом?.. І з Крихіткою Дорріт?..
- Вони твої друзі, Піп?
- Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напишете, вони ж і не житимуть!
- Якось обійдуться.
Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.
- Чарлі, заждіть!.. Я придумаз для вас... нову назву! “Піквікський клуб”, атож, “Записки Піквікського клубу”!
Було чути, як поїзд під’їжджає до станції. Чарлі побіг чимдуж.
- А потім “Холодний дім”, Чарлі, і “Важкі часи”, і “Великі... - послухайте, містере Діккенс! - ...сподівання”! Ох ти ж боже мій!..
Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки гукати йому навздогін:
- Гаразд! Ідіть собі! їдьте! А я знаю, що мені робити! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати “Повість про двоє міст”! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..
На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою. Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився посеред тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в спину.
- Піп, - тихо мовив він, - ти це серйозно кажеш?