На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Кроп знову сідає на траву, а Гіммельштос блискавично зникає.

— Три дні «губи», — визначає Кач.

— Далі моя черга, — кажу я Альбертові.

Але на цьому начебто все скінчилося. Зате ввечері, під час переклички, нам улаштовують справжній допит. У польовій канцелярії сидить командир роти, лейтенант Бертінк, і викликає кожного з нас по черзі.

Мене теж викликають як свідка, і я пояснюю, чому Тьяден збунтувався. Історія про «лікування» двоповерховим ліжком справляє сильне враження. Гіммельштоса викликають, і я повторюю своє свідчення.

— Це правда? — питає Бертінк у Гіммельштоса.

Той викручується, та коли Кроп розповідає те саме, він врешті мусить зізнатися.

— Чого ж ніхто не доповів мені про це ще тоді? — питає Бертінк.

Ми мовчимо: адже він сам гаразд знає, що в армії скаржитися в такій дрібній справі немає ніякого сенсу. Та взагалі які можуть бути в армії скарги? Лейтенант, звичайно, це розуміє і тільки шпетить Гіммельштоса та ще раз енергійно пояснює йому, що фронт — це не казармене подвір’я. Потім надходить черга Тьядена. Лейтенант суворо виголошує йому довгу промову й призначає три дні гауптвахти. Кропові він підморгує і призначає один день гауптвахти.

— Інакше не можна, — каже він співчутливо.

Лейтенант розумний хлопець!

Звичайна «губа» — річ приємна. Хлопців замкнуть у колишньому курнику, там вони обидва зможуть приймати гостей, ми вже знаємо, як туди залізти. А суворий арешт — інша річ, тоді їм довелося б сидіти в льоху. Колись нас іще прив’язували до дерева, але тепер це заборонено. Часом із нами все-таки поводяться, як із людьми.

Не збігло й години після того, як Тьядена та Кропа посадовили за дротяні ґрати, а ми вже йдемо до них. Тьяден вітає нас кукуріканням. Потім ми до пізньої ночі граємо в скат. Звісно, виграє цей лобуряка Тьяден.

Коли ми йдемо назад, Кач мене питає:

— Чи не хочеться тобі смаженої гуски?

— Та непогано б, — кажу я.

Ми вилазимо на машину, що везе снаряди. Це коштує нам дві цигарки. Кач добре запам’ятав потрібне нам місце. Пташник належить штабові якогось полку. Я беруся викрасти гуску й вислуховую Качів інструктаж. Пташник стоїть за парканом, але двері не замкнені, вони тільки на кілочку.

Кач підставляє мені руки, я стаю на них ногою і перелажу через паркан. Кач залишається на варті.

Кілька хвилин я стою непорушно, поки очі звикають до темряви. Нарешті я вже бачу пташник. Тихенько підкрадаюся до нього, намацую кілочок, витягаю його й відчиняю двері. У пітьмі біліють дві плями. Дві гуски — це погано: схопиш одну, друга заґелґоче. Отже, треба зловити обох, тільки хутко, тоді все буде гаразд.

Одним стрибком кидаюся на них. Одну я хапаю відразу, за мить — і другу. Оскаженіло б’ю їх головами об стіну, щоб оглушити. Та, мабуть, треба було б бити дужче. Кляті тварюки хриплять і лопотять крилами, дряпають лапами. Я люто змагаюся з ними, та дідько його знає, звідки в звичайних гусках стільки сили береться! Вони тягнуть мене врізнобіч, я насилу втримуюся на ногах. Моторошно дивитись у пітьмі на це біле ганчір’я, з моїх рук виростають крила, і мене вже бере страх, що я можу злетіти в небо, бо ж тримаю у руках наче два аеростати.