На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
— Напитися можна було б, та краще — мерщій на найближчу станцію — і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..
Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку та з гордістю всім показує:
— Моя стара!
Тоді ховає картку й люто вигукує:
— Проклятуща, паскудна війна!..
— Тобі добре говорити, — кажу я, — у тебе є і син, і жінка.
— Еге, — погоджується він, — і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.
Ми сміємося:
— За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.
Мюллер голодний і, мабуть, тому не задоволений відповідями. Він не дає Гайє Вестгузові помріяти про те, як той лупцюватиме Гіммельштоса.
— Гайє, а що ти зробив би, якби тепер настав мир? — питає Мюллер.
— Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок, — кажу я. — Чого це ти раптом?
— А чого корова на даху ожеребилася? — відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгуза.
Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.
— Кажеш, коли вже не буде війни?
— Еге, ти тямущий хлопець.
— І тоді знову будуть жінки? — облизується Гайє.
— Авжеж, будуть.
— От сто чортів! — каже Гайє, і обличчя в нього лагідні-шає. — Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти — й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі, справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.
Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:
— А потім?
Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:
— Коли б я був унтер-офіцер, то зостався б в армії на надстрокову службу.
— Чи ти, Гайє, здурів? — дивуюсь я.
Він спокійно відповідає теж запитанням:
— А ти коли-небудь різав торф? Ану, спробуй.
По тих словах він витягає з-за халяви ложку й устромляє її в Альбертів казанок.
— Гірше, ніж сидіти в окопах у Шампані, нічого немає, — заперечую я.
Гайє їсть і посміхається.
— Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.
— А все-таки, Гайє, вдома краще.
— Та не дуже, не дуже, — каже він і замислюється з розтуленим ротом.
З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню і брудну батрацьку одежу.
— А в армії у мирний час ніякого тобі клопоту, — просторікує він. — Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; у тебе є ліжко й щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти — унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу, а ввечері ти сам собі пан і йдеш до пивнички.
Гайє надзвичайно пишається своєю ідеєю, він просто залюб-лений у неї.
— А як відслужиш дванадцять років, дістанеш пенсію і підеш у сільські жандарми. Тоді можеш цілісінький день гуляти.
Він аж упріває від тих мрій про майбутнє.
— Подумати лишень, як тоді пригощатимуть! Там — чарка коньяку, а там — півлітра горілки. Адже з жандармом усі схочуть жити по-доброму.
— Але ж ти ніколи не будеш унтер-офіцером, Гайє, — втручається Кач.
Гайє вражено дивиться на нього й замовкає. Напевне, в його уяві вже виникли тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці зі шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.
Гайє не може швидко впоратись із своєю багатою уявою і дратується:
— І чого ви завжди якісь дурні питання вигадуєте?
Він натягує через голову сорочку й застібає мундир.
— Тьядене, а що зробив би ти? — питає Кроп.
Тьяден думає тільки про одне:
— Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.
Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку й щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:
— Бувши тобою, я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки у нього в череві вода закипить.
— А ти, Детерінгу? — допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.
Детерінг небалакучий, але на це питання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:
— Я саме встиг би на жнива.
Тоді підводиться і йде собі.
о
Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбургу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.
І тут з'являється Гіммельштос. Іде просто до нашого гурту. У Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.