На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
Тутешні пацюки якісь особливо бридкі, надто вони великі. Це ті, що їх звуть трупними пацюками. У них мерзенні, злющі, безвусі писки, а сам вигляд їхніх довгих голих хвостів викликає нудоту.
Видно, вони страшенно голодні. Майже в кожного з нас вони пообгризали хлібну пайку. Кроп щільно замотав окраєць у плащ-намет і поклав собі під голову, та однаково не може спати, бо пацюки бігають йому по обличчю, добираючись до хліба. Тоді Детерінг надумав схитрувати: він причепив до стелі тоненьку дротину й підвісив на ній клуночок із хлібом. Коли він уночі ввімкнув кишенькового ліхтарика, то побачив, що дріт гойдається. На клуночку сидів верхи жирний пацюк.
Врешті ми кладемо цьому край. Пообгризані пацюками пайки ми дбайливо обрізуємо; викинути хліб ми ніяк не можемо, бо завтра не матимемо що їсти.
Відкраяні шматки ми складаємо докупи посеред підлоги, а тоді кожен бере лопату й чатує. Детерінг, Кроп і Кач тримають свої ліхтарики, щоб одразу їх увімкнути.
За кілька хвилин ми вже чуємо шарудіння й метушню. Ці звуки посилюються, тепер уже чути, як дряпається велика кількість маленьких лап. Спалахують ліхтарики, і ми всі б’ємо лопатами по чорній купі, що миттю розпадається. Здобич непогана. Ми викидаємо лопатами надвір побитих пацюків і знов улаштовуємо засідку.
Ще кілька разів нам удається так зробити. А тоді пацюки щось збагнули чи почули кров. Більше вони не з’являються. Проте крихти хліба на підлозі вони все-таки наступного дня знищили.
На сусідній ділянці вони напали на двох чималих котів та на собаку й загризли їх.
Наступного дня нам видають голландського сиру, на кожного припадає майже по чверті головки. Почасти це добре, бо сир смачний, але водночас і погано: досі ці великі червоні кулі завжди були ознакою того, що попереду на нас чекає якась тяжка халепа. Наша підозра посилюється, коли нам видають ще й горілку. Ми її, звісно, випиваємо, але настрій у нас однаково кепський.
Цілісінький день ми змагаємося — хто більше заб’є пацюків. Або тиняємося без діла. Нам видають додатково патрони та ручні гранати. Багнети ми перевіряємо самі. Бо деякі багнети замість тупого боку мають зубці, як у пилці. Якщо хтось із наших попадає із таким багнетом у полон, його нещадно вбивають. На сусідній ділянці познаходили трупи наших солдатів, яким цією пилкою повідрізали вуха й повиколювали очі. Потім їм понабивали тирсою роти й носи, і вони задихнулися.
Дехто з новобранців мають ще гвинтівки з багнетами такого зразка; ми забираємо ті багнети й дістаємо для них інші.
Однак багнети втратили тепер своє значення. Тепер нова мода ходити в атаку: дехто бере з собою тільки ручні гранати й лопату. Г остра лопата — куди легша й універсальніша зброя, нею можна не тільки під бороду тицьнути, але насамперед ударити навідліг; коли бити збоку, між плечем і шиєю, то легко можна розчахнути людині всі груди. Як колеш багнетом, то він, бува, застрягає, і, щоб його витягти, треба щосили впертися ногою в живіт супротивникові, а тим часом і тебе легко можуть довбонути. До того ж багнети іноді ще й ламаються.
Уночі на нас пускають гази. Ми чекаємо атаки в протигазах, збираючись їх зірвати, тільки-но вирине постать першого ворожого солдата.
Нарешті вже розвиднюється, а в нас усе спокійно. Тільки чути з того боку фронту безперервний рух, що аж нерви висотує, — їдуть поїзди, поїзди, ваговози, ваговози, навіщо їх стільки тут скупчують? Наша артилерія безупинно б’є в тому напрямку, але рух не припиняється, не припиняється…
У нас стомлені обличчя, ми не дивимось один на одного.
— Знову буде, як колись на Соммі, тоді нас тримали сім днів і сім ночей під ураганним вогнем, — похмуро говорить Кач.
Відтоді, як ми тут, він навіть забув про дотепи, а це погано, адже Кач — бувалий фронтовий вовк, що має добрий нюх. Один тільки Тьяден тішиться, що дають чималі порції харчів та ром: він гадає, нічого, мовляв, не станеться, і ми спокійно повернемося назад.
Здається, так воно й буде. Минає один день, другий. Уночі я сиджу в секреті. Наді мною злітають і падають ракети та освітлювальні парашутики. Я обережний і напружений, серце калатає. Мої очі раз по раз затримуються на світному циферблатові годинника, та стрілки наче не посуваються. Сон стуляє мені повіки, я починаю ворушити пальцями ніг у чоботях, аби не заснути. Нічого особливого за мою зміну не сталося, тільки чувся безугавний рух по той бік фронту.
Ми поволі заспокоюємось і весь час ріжемося в карти. Може, нам таки пощастить.